Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

побачити цвіт чорнобривців.

Зробив рівчачок і пропускав між пальців легке насіння, схоже на наконечники пір’їн, що вростають у тіло малих пташок. Загорнув усе землею. То було щось інше, ніж садити цибулю чи картоплю, бо, скільки б не садила квітів людина, їх завжди мало.

Поснідав чаєм. Магазинний вже закінчився, то Михайло заварив собі вишневих гілочок, ще раніше ним зрізаних. Вишні й черешні уже цвіли. Намастив хліба повидлом. Давно йому так не смакувала їжа. Крихти хотів укинути в рот, але згадав про старого щура і висипав коло печі.

Сонце ще не пригріло настільки, щоб можна було відчути, як пахнуть сади. Михайло Басараб ніколи не мав саду і не міг оцінити, яке то багатство, коли біля твоєї хати цвітуть вишні. Скільки разів стискалось у нього серце, коли серед зневіри і розпачу приходили Шевченкові слова:

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата.

Боже, тільки у великій муці можна збагнути цей вірш, очиститись ним і помолитись його слову.

На Ласках цвіли черешні, наче вінок, обіймали гору. Наче сивина, подумав він. Годі було висидіти в хаті такого лагідного сонячного дня. Красно, згадав Басараб напівзабуте слово і ще більше втішився. Не пішов селом. Поза городами вела ще одна дорога. Спочатку звернув між старезні, побиті громами липи, що вели від школи, колишнього дому панів Сорочинських. То була давня дорога в місто Д., куди Сорочинський возив молоко й масло на продаж. Липи бачили фіри й брички, графиню Комарницьку, яка збудувала тут церкву з самого дуба на знак жалоби по чоловіку. Замолоду була гapнa. Тепер таких гордовитих жінок не зустрінеш: висока фризура з чорного волосся, делікатні риси, бліде лице. Більше заміж не вийшла, але по якімсь часі спродала маєток Сорочинському й переїхала до сина в Краків. Дивно ходити по землі, по якій ходили колись давно померлі люди, і ти їх бачив, але говорити не смів, бо був хлопом, ще й до того русином. То в лісі зникає відчуття часу, який люди називають історією, і ніхто не спитає, чи не доста, діду, з тебе такого довгого життя і довгої пам’яті, з котрої ти по сей день не навчився вибирати основне? Певно думають, що жити — то тяжка мука, ніби дертись на високу скелю. Коли ще вірили в бога, то мали якусь надію на царство небесне, а нині вважають, що їхня доля в їхніх руках. І так уже вертять-крутять тією долею, так нею міняються і торгують, що видихуються на півдорозі і падають, бо не знають, куди вони йдуть.

Михайло Басараб йшов собі помалу, навіть не тряс палицею у гніві, бо не мав палиці. Уріж — то було єдине місце у всьому світі, де правда торжествувала над кривдою, а ласка над жорстокістю. Коли щось зникало, гинуло, то поверталося через якийсь час дитиною, квіткою, молодим лісом. І світ мінився з кожним здобутком, залишаючись незмінним по суті. Ніби воскресав. Коріння кожної людини вростає у таке місце, але іноді треба прожити кількасот років, щоби віднайти свій Уріж — урізаний долею клаптик землі, який минають війни, хвороби, смерть.

Михайло мав добрі очі і скоро розрізнив на схилі гори липу і хрест, з-під яких било джерело. Звідси брали святити воду. Довкола зеленіли кущі терену й пишно цвіли золоті ключики-первоцвіт. Квітки починались коло його ніг і бігли вздовж струмка аж на гору. Він не міг за ними побігти.

Уподобав собі місце коло одинокої грушки і там сів. Грушевий цвіт солодко пахнув, забиваючи всі інші запахи. Пелюстки опадали і лежали незаймано чисті на сухій землі. З-під грушки було добре видно Уріж, нижній і вижній, як колись казали, звідкись взявся хлопець років десяти. Ще не перебраний з шкільної форми, певно, мами не було вдома, щоб насварила. Ходив собі з довгим прутом, копирсаючи кротові купи, і цікаво позирав на Басараба. Сільські діти встидливі, то він і не сподівався побалакати з хлопцем. Усміхнувся до малого, і той став як укопаний. Видно, йому нудилося самому. Корів ще не виганяли на пашу, то не було йому в будній день товариства.

Михайло звівся і рушив до хлопця.

— Добрий день! — привітався, піднявши капелюха.

— Добрий день, — почервонів школярик, вражений тим, що такий старезний дід знімає перед ним капелюх.

— Раз ми вже здибалися, то давай познайомимось. Можеш кликати мене вуйко Михайло.

Хлопець пирснув:

— У нас на ведмедя кажуть вуйко Михайло…

— Хіба ведмідь то щось зле? Гарний звір.

— Корову роздере або теля, який він гарний? Якби я мав рушницю, то повбивав би всіх ведмедів і вовків!

— То як же тебе звати?

— Стефко.

— Ти, Стефку, послухай, що я тобі скажу. Жаден ведмідь, як має що їсти в лісі, не полакомиться на корову. А як дуже голодний, то що мусить, бідний, діяти? Ти чув, щоб у вас ведмідь хоч одне теля роздер?

— Ні, але мені дідо розказував.

— Ось бачиш. А ти би вбивав.

— А якби він на мене напав?

— Ну, тоді так, тоді треба рятуватися.

— Ходімо до лісу, — запалився Стефко. — Я сам боюся, а з вами можна.

— Якби ж то я міг вийти догори… Важко.

— Тому, що старі?

— І тому, і не тому. Хворий я, задихаюсь.