Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Квінте! — посуворішав Вітроногий Шакал. — Ти залишаєшся тут. — Він поклав руки синові на плечі й зазирнув йому в вічі. — Ти ганьбиш нас обох, — додав він тихо.

Квінт шморгнув носом, відтак утер його.

— Мені шкода, але…

— Мені це теж нелегко буде пережити, — вів далі Вітроногий Шакал. — Я так звик покладатися на твій тверезий розум, на твоє вміння вести перемовини… — Він помовчав. — Крім того, — додав пірат заледве не пошепки, — ти — єдиний, хто в мене залишився.

Лініус, який марно силкувався не чути, про що вони говорять, ступив крок уперед і зупинився перед ними, спираючись на патерицю.

— Квінте, Вітроногий Шакале, — звернувся він, зиркаючи то на батька, то на сина. — Поки Квінт тут, він буде мені за рідного сина. — Лініус усміхнувся. — Цього не досить?

— Досить, — відповів Вітроногий Шакал. Наостанок він міцно обійняв сина і незграбно рушив через усю кімнату до балконних дверей. Коли він проходив у них, мереживна штора зачепилася за його лікоть. Та пірат навіть не озирнувся.

Маріс ніяково зіщулилася. Все йшло зовсім не так, як вона сподівалася. На цей час Квінт уже мав би відлетіти. Натомість його залишили тут, щоб він став учнем школи під назвою Водограйний дім, і, на додачу до всього, вона ще й мала про нього піклуватися. Маріс роздратовано приснула. Це було просто нечесно.

Квінт поклав перо на стіл і прислухався. Так, знов те саме. Виття і крики — незграйні, спершу далекі, а тоді все ближчі й ближчі, аж поки повітря починав стрясати несвітський гамір.

— Що за чортівня? — промурмотів хлопець. Він визирнув у крихітне віконце. Був тільки один спосіб відгадати цю загадку.

Квінт із гуркотом відсунув стільця назад, вискочив із-за столу, скинувши на дерев’яні мостини берестяні сувої, які щойно читав, і порвався до вікна. Тільки-но він розчинив його, як гамір переріс в оглушливу какофонію. Що ж її спричиняло?

Квінт якомога далі вистромив голову з вузенького віконця і чимвище задер її. «Невже снігова буря? — подумав він, дивуючись із роїв снігово-білих пластівців, що кружляли в повітрі. — У таку теплінь? Із таким гуком?» Потім, запримітивши вогненні очі та блискучі кігті, хлопець зрозумів, що то буря не снігова, а пір’яна.

— Білі круки! — ахнув Квінт. — Сотні й сотні білих круків!

Звісно, коли хлопець іще мешкав у Нижньому місті, йому випадало бачити зграї цих птахів. Їхні дивні польоти нагадували санктафракським вченим, що в Каменосаду час збирати летючі скелі. Це знали всі. Але Квінтові ще ні разу не доводилося бачити їх так близько і чути так виразно. Навіть тепер, спускаючись по спіралі усе нижче й нижче, вони не стишували свого крику, від якого закладало вуха. Відірвавши ноги від долівки, Квінт вихилився з вікна трохи далі й зліг на підвіконня.

Він побожно спостерігав, як вороняча зграя обліпила дах обсерваторії, утворивши величезну пір’яну кучугуру.

— Неймовірно! — пробурмотів він. — Ну просто… Ой-ой-ой!

Щось тверде й кощаве уп’ялося йому в кісточку і боляче її шарпало.

— Ой! — заволав Квінт, щоправда, далеко не так голосно, щоб перекрити гамір гайвороння. Він брикнув ногою. — Геть звідси! — Незграбно звиваючись, хлопець сповзав назад. Раптом уже обидві його ноги опинилися в цупких лещатах якихось двох костомах.

— Маріс, якщо це ти, то я… а-а-а! — зойкнув хлопець, коли з’ясувалося, що хтось цупить його назад у покій. А ще за мить він добряче — аж загуло в кімнаті! — бахнувся потилицею об край підвіконня, коли його стягували на долівку.

— У-у-у! — застогнав хлопець.

Нарешті кісточки відпущено, і його ноги гупнули на підлогу. Повіки Квінтові здригнулися, очі розплющились. Помалу-малу кімната знерухоміла, переставши стрибати на всі боки.

— Ти! — вигукнув Квінт. — В ім’я Неба, навіщо ти це робиш?

— Тисяча вибачень! — перепросив Щип, манірно вклоняючись. — Я не думав… Тобто, я думав, що вам загрожує небезпека. — Його голос тремтів од збудження.

Квінт потер голову і театрально поморщився.

— Я буду обачніший, — запевнив він.

— Це було б непогано, — мовив Щип, — бо мені доручено переказати вам вимогу засвідчити свою присутність моєму панові, сиріч вашому професорові, що як такий…

— Що? — нецеремонно урвав його Квінт.

Веретенник із поважним виглядом зачинив вікно, щоб приглушити пекельний лемент білих круків.

— Найвищий Академік хоче вас бачити.

— Зараз? — поцікавився Квінт, спинаючись на непевні ноги.

— Ні, — відповів Щип. — Він хотів вас бачити п’ятнадцять хвилин тому. Казав, невідкладна справа. Украй невідкладна.

Квінт поспішився до виходу. Останнього тижня йому траплялося, коли й не бачити на власні очі, то принаймні чути, як сердиться Найвищий Академік, коли його змушують чекати. Він уже виходив із покою, аж на плече йому лягла Щипова клешня.

— І ще одне, юний учню, — промовив веретенник.

— Ну? — озвався Квінт.

— Найвищий терпіти не може, коли його змушують чекати.

Перестрибуючи дві-три сходинки за раз, Квінт прожогом кинувся вниз вузькими сходами, що вели з його невибагливого горища до світлиці з балконом, а на два поверхи нижче — до кабінету Найвищого Академіка. Він уже й так опізнився, тож не можна гаяти ні хвилини!

— А, явився, хлопче, — мовив Лініус, обертаючись через плече, коли Квінт, розпашілий і засапаний, постукав у двері й просунув голову до професорового кабінету. — Заходь, заходь.

Квінт переступив поріг. Він аж полегшено зітхнув, коли з’ясувалося, що Найвищий Академік — він сидів на старенькому табуреті за столом, захаращеним сувоями та мапами — був начебто у кращому гуморі, ніж можна було гадати, дарма що виглядав знервованим і втомленим. Квінт