Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Тим часом його дедалі дужче душила грошова скрута, і скоро він опинився на грані катастрофи. Щоб хоч трохи поправити становище, Рохеліо спродав усю маєтність і далі вів розгульне життя. У політиці він домігся не більшого успіху, ніж перед тим у сільському господарстві, й протягом року втратив усі ілюзії щодо своєї кар'єри на цьому терені. Не раз заводив мову про те, що Тереса повинна зажадати від брата свою половину спадщини, — йому давно вже кортіло прибрати до рук ті гроші, і він жив таємною надією, що зрештою йому таки дістанеться її багатство. Але Тереса розвіяла й цю його ілюзію.

— Не діжде мій брат такої радості. Ніколи я не скажу, що мені щось потрібне з його дому, — рішуче заявила вона.

— Але те, що твоє…

— Я не маю нічого й нікого, окрім тебе… поки ти не розлюбиш мене…

Рохеліо добре знав ціну отому «ніколи», що його почув із уст коханки. Вій більше не наполягав, але в душі затаїв образу. Вважав, що віддав свої найкращі молоді роки, щоб зробити людям добро, а тепер, мовляв, вони не хочуть віддячити йому тим самим. Він самовдоволено думав про те, що ні його дружина, ні Тереса ще не бачили злиднів, і водночас боявся, що коли вони взнають правду, то впадуть у розпач. Одначе Тереса, не згадуючи й словом про брата, радила жити ощадливіше і казала, що, коли буде потрібно, вона піде працювати.

— Але якби ти захотіла, то змогла б… — несміливо натякав він.

— Ні! Не можу. Це моя єдина примха.

На її красивому чолі пролягла вперта зморшка, а голос звучав твердо й гордовито. І таке чи приблизно таке повторювалось уже не один раз.

Тепер усі вже знали про невдачі Рохеліо, хоч як він намагався приховати свою бідність. Його слава романтичного героя давно минулася, і принизлива роль жалюгідного невдахи завдавала йому ще більших страждань. Проте він і досі зберігав вигляд самовпевненого й елегантного улюбленця долі, в нього, як і раніш, гонористо блищали очі й хвацько стовбурчились рудуваті вуса. Він почав грати, але майже завжди програвав, бо, як казали його приятелі, не вмів цінувати гроші. Разом з розпукою в його душі зростала ненависть до міста, яке було свідком його поразки.

Коли спливла остання сотня песо, Рохеліо плакав, як дитина, поривався накласти на себе руки (хоч то й була чистісінька комедія), кидався між дружиною та коханкою, просив пробачення, каявся, називав себе клятим дурнем і кожній присягався, що відтепер житиме тільки з нею. Щоб утішити його, дружина показала схованку, в якій зберігала сякі-такі заощадження, і Рохеліо одразу ожив. Він уже шкодував, що дочасно признався в своєму банкрутстві, і вважав, що тепер йому випала нагода ще раз спробувати щастя. Він погодився переїхати до Гавани, — всі казали, що в столиці набагато легше жити, — і не минуло місяця, як був уже там. Продав будинок у передмісті Гавани, який за три роки перед тим дружина дістала в спадщину від тітки, й приготував квартиру для сім'ї. Тереса з дітьми, й Домінгою залишилася в Сантьяго і з тривогою чекала своєї черги.

Живучи далеко від коханого, молода жінка не мала спокою. Пославшись на епідемію, яка буцімто спалахнула в їхньому районі, вона вирядила до Гавани Домінгу з дітьми, а сама покинула будинок, в якому мешкала, й переселилася в готель. Рохеліо надіслав їй листа, в якому докоряв за цей вчинок, хоч дітей прийняв і влаштував до школи-пансіонату. Однак він і словом не обмовився, що забере до себе і її. Минали місяці, а вона все жила в Сантьяго, самотня й безпорадна. Не винуватила коханого, бо вірила в ті труднощі, про які він писав, і не сумнівалась у його щирості.

Нарешті Рохеліо вирішив забрати її,— однаково ж мусив колись це зробити, — і, доручивши Ріголетто знайти дві недорогі кімнати, з смутком чекав приїзду коханки, а сам думав, що скоро в нього не залишиться ні грошей, ані надії.

Він постарів серцем.

Вийшовши з квартири коханки, заспаний Рохеліо машинально повернув праворуч і, крокуючи попід будинками, немов автомат, за хвилину опинився на проспекті дель Прадо. На цій велелюдній увечері вулиці зараз не було ні душі. Чистий, вимитий дощем тротуар видавався дуже широким під яскравим світлом, що горіло під кафе, двері якого були тепер надовго зачинені. Трохи далі під деревами, поміж рядів монументальних колон навколишніх будинків, мов еспланада старого колізею, оточеного гігантськими руїнами, розкинувся парк Сентраль.

Рохеліо обвів понурим поглядом сонне місто. Він жив на околиці, на вулиці Окендо[1], сама назва якої завдавала йому, болю, немов шпичка, встромлена в його горде серце. З гнівом і острахом думав він про невеселе життя двоєженця, яке знов починалося для нього, несучи з собою всілякі клопоти. Проклинаючи сам себе, він зупинився на розі Нептуно і, прихилившись до колони, став чекати трамвая. Тричі позіхнув і відумці лайнув ділків, з ласки яких після другої години ночі трамваї ходили через півгодини. Йому бракувало сміливості перейти вулицю й розбудити одного з візників, що куняли на козлах біля парку. Крім того, він поклав собі заощаджувати гроші: проїзд на трамваї коштує дві песети, екіпажем — аж десять сентаво.

Йому здалося, що він засинає, обіпершись об вологу від дощу колону. Спина швидко змокріла. Він зіщулився від холоду. Кляте життя!.. Ще раз позіхнув і здригнувся — повіяв свіжий вітерець. Рохеліо відкинув усякі вагання, притьмом перебіг вулицю і вскочив в екіпаж, що стояв найближче. Розбудивши візника, сказав, куди та як їхати. А сам умостився в кутку, щоб хоч трохи подрімати.

Екіпаж зупинився навпроти облупленого будиночка, вкритого черепицею. Рохеліо розплющив очі і впізнав свій дім по старих, пофарбованих у червоне дверях та вузькому заґратованому віконцю з вицвілою фіранкою. Тримаючи в руках ключа, зіскочив на тротуар і розплатився з візником. Зітхнувши,