Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

одімкнув двері. Меблі в передпокої, як і в усьому домі, були жалюгідні: кілька стільців, стара мармурова консоль і маленьке дзеркальце — оце, власне, й усе. Рохеліо навшпиньках пішов до кімнати. Двері штовхнув легенько, щоб не зарипіли. У кімнаті стояли два ліжка із сітками від москітів, посередині на консолі перед образом святого Роке горіла лампадка. Тут спали. У тиші виразно чулося розмірене дихання на великому ліжку і стомлене, уривчасте — на малому.

Рохеліо, боячись розбудити дочку і дружину, хутко перейшов до своєї кімнати, роздягнувся і впав на ліжко.

Близько одинадцятої години його розбудив голос дружини, яка балакала в їдальні з сусідкою. Вони так швидко торохтіли, що Рохеліо не міг добрати, про що йде мова. Вловив тільки окремі слова — «страх», «лікар», «кров» — і подумав, що говорять про якийсь злочин, описаний у газетах. Узяв сигарету й закурив. Лежав горілиць у ліжку, спостерігаючи, як кілечка диму, звиваючись, піднімаються вгору і розбиваються об стелю.

Нараз двері відчинились, і на порозі з'явилася висока, суха постать дружини. Одежа на ній була бідна, мов на служниці. Волосся від поту прилипло до лоба. Зайшовши до кімнати, вона з несміливим докором глянула на чоловіка.

— Вночі Ліліна мало не померла, — мовила так, ніби звинувачувала Рохеліо. — Я пішла до лікаря, і він сказав, що їй погано. — І покірно опустила очі, даючи тим зрозуміти, що говорить від імені дочки.

Рохеліо зустрів її владно й грубо. Так він робив завжди, коли не хотів вислухувати її скарги та нарікання.

— А зараз як? — спитав різко, намагаючись приховати хвилювання за долю дочки.

— Зараз краще. Але лікар каже, що їй не можна вставати… — Жінка завагалася і замовкла. Нарешті глянула йому в очі і сказала: — Півгодини тому знов приходив лікар. Звичайно, спитав про тебе, і я відповіла, що ти ще спиш…

Рохеліо, звівшись на лікоть, курив і дивився на неї глузливо й погрозливо. Затягнувшись димом, мовив:

— Ти вже довела, як завжди, що турбуєшся про сім'ю… Візьміть і висушіть мій одяг, — нараз звернувся до неї на «ви», як звичайно робив, коли волів, щоб його слухалися без заперечень. — Було б краще, аби ви поклопоталися про це ще перед тим, як правити теревені з брехунами цілого кварталу.

Коли гнівався, він розмовляв з дружиною, як із служницею, підкреслюючи свою зверхність. Адже він виявив ласку, одружившись із нею після того, як прижив їй дитину. Флорінда за логікою затурканої з дитинства жінки-простолюдки погоджувалася з такою роллю і знала своє місце. Жорстоке поводження чоловіка виробило в ній покірність робочої тварини.

Вона почервоніла, мовчки зібрала одяг і поклала на зігнуту руку. Уже з порога запобігливо обізвалася:

— Скажеш, коли принести сніданок.

Рохеліо, виливши свій гнів, глянув на Флорінду, і йому стало боляче від докорів сумління. В тридцять шість років вона перетворилася на худу, нещасну бабу, яка жила тільки для дочки й для нього. Її потворність, що весь час нагадувала йому про те, яку вія зробив дурницю, одружившись із нею, сьогодні вразила його по-іншому, розбудивши співчуття до цієї горопашної, котра всього зреклась. У хвилини каяття він казав собі, що якби люди не кепкували, що він має таку дружину, він був би щасливий і турбувався про неї, хоч, звичайно, не покинув би й Тересу та інших жіночок, з якими кохався.

Разом із легким жалем в його серці негадано ожила батьківська ласка. Коли Флорінда вийшла, він скочив з ліжка з твердим наміром спокутувати свій гріх і весь день просидіти коло нещасної хворої дочки, яка його обожнювала. Швидко надягнув штани, чисту сорочку і піджак з китайського шовку, потім звично змочив і розчесав перед дзеркалом рудуваті вуса.

Дівчинка лежала на спині, широко розплющивши очі. Вона радісно скрикнула і, схопивши батькову руку, рвучко притисла її до щоки:

— Татунечку мій! Ти прийшов!

— Так, ясочко, я буду коло тебе, скільки ти схочеш.

Обіцяв він од щирого серця. Глянув на миле худеньке личко дівчинки й мало не розплакався. Блакитноока, русява й ніжна Ліліна лежала в подушках, немов янголятко. Слабе й скарлючене тіло було майже непомітне під простирадлом. Рохеліо гладив доччине чоло і лагідно ворушив на подушці пасма русявого волосся. З розпачем питав себе, як могла народитися така квола істота. Дівчинка не зводила з нього завороженого погляду — ніяк не могла надивитися на батька.

— Тату, як мені було погано вночі! Думала, що вже не побачу тебе!

— Скоро ти одужаєш, доню… Але зараз не розмовляй, не хвилюйся, бо знову йтиме кров…

Він сидів у головах ліжка, мов терпляча доглядальниця, коли до кімнати зайшла Флорінда. Добросерда жінка усміхнулась, глянувши на чоловіка і помітивши, як сяє від щастя доччине обличчя. Цього їй було досить, аби відчути себе щасливою. Вибачливо глянула на нього і сказала:

— Ходімо снідати. Потім повернешся до Ліліни.

Так, іди, тату.

Снідав Рохеліо сам, бо Флорінда, яка куховарила і поралася вдома (не було змоги найняти служницю), попоїла раніш на кухні. Дружина поставила перед ним тарілку тихо, майже з побожною шаною, яку в ній завжди викликав цей чоловік, за котрого колись, не вірячи своєму щастю, вона вийшла заміж. Їй навіть подобалось грати таку принизливу роль, ховатися, коли приходили друзі Рохеліо, і пробувати весь час на кухні, яка стала її улюбленим притулком. Коли вона побачила, як чоловік пестить дочку і як сяє од щастя обличчя хворої, весь її смуток розвіявся, мов від чарів. Вона, як і всі, знала про зв'язок чоловіка з Тересою, але не ревнувала, навпаки — співчувала обманутій нещасній жінці, яка пожертвувала задля нього дівочою честю, а отже, і своїм майбутнім.

Рохеліо вважав природним, що дружина була йому за служницю, шанобливо догоджала, годувала смачними стравами: адже він зробив їй неабияку ласку, повівши до вінця. Час від часу він виявляв невдоволення їжею, яку вона готувала, і тоді