Тарас Валерійович Березовець - Анексія: Острів Крим
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Автор завершив роман у вересні 2013 року, а за місяць помер через серцевий напад. Книга вийшла вже по його смерті, у грудні 2013-го. У власній футуристичній манері Том Кленсі передбачив майже все, що відбудеться насправді буквально за півроку: за його сюжетом, у недалекому майбутньому Росія нападає, захоплює український Крим, розпочинає війну на Донбасі, атакує Естонію…
Востаннє я був у Криму 21–24 лютого 2014 року, провівши чотири дні в Сімферополі в сімейних справах. Це були дуже важкі дні, одразу після кривавих подій на столичному Євромайдані, коли загинули герої Небесної Сотні.
Крим на тлі цих буремних подій видавався райським острівцем, де нічого не відбувалося, життя було тихим і спокійним. У кримській столиці я жив у центрі, за дві хвилини від Радміну (Ради міністрів АРК), тому встиг побачити й перші мітинги під Верховною Радою АРК, де збиралися «тітушки» та представники розформованого кримського «Беркута», і мітинги кримських татар, які відбувалися на площі Леніна прямо перед будівлею Радміну. Єдине, що тоді справді хвилювало кримчан, — колапс банківської системи, і аж ніяк не міфічна громадянська війна, про яку їм значно пізніше розкажуть російські пропагандисти.
У ті дні — пам’ятаю, бо сам із цим стикнувся — із жодної банківської картки зняти гроші було неможливо, до відділень центральних українських банків стояли величезні черги, а в банкоматах суму зняття обмежили тисячею гривень.
Тоді ще ніщо не віщувало страшних подій, які охопили півострів уже за кілька днів. Звідти я поїхав увечері 24 лютого потягом №12 Сімферополь — Київ, щоб, як виявилося, більше не повернутися.
Поїхав, бо 26 лютого мав бути в Москві на прямому ефірі в програмі «Политика» з Пєтром Толстим і Алєксандром Гордоном на «Первом канале».
У Криму я застав перші сплески сепаратизму, зокрема перший масовий мітинг у Севастополі 23 лютого, де його організатор Алєксєй Чалий проголосив себе мером міста й повідомив, що на півострові росіянам загрожують міфічні бандерівці та «правосеки», які збираються приїхати потягами й напасти на мирних кримчан.
Коли відео з мітингу показали в ефірі «Первого», а ведучий Толстой попросив мене прокоментувати, я підтвердив, що на момент мого від’їзду Крим був спокійним: відбувалися окремі мирні зібрання прихильників Євромайдану та Росії, але в останніх брали участь і російські громадяни, що на тлі передвиборної кампанії заборонене. Толстой же відповів кремлівською пропагандистською страшилкою — вона саме почала ротацію в ефірах російських телеканалів — про міфічні «поїзди дружби» з «бандерівцями» і «правосеками».
Насправді проросійські та проукраїнські мітинги для Криму доволі звичні, тож діям радикальних російських націоналістів особлива увага не приділялася. Але того дня, 26 лютого, перед будівлею Верховної Ради АРК відбулися перші мітинги, де дві великі стихії стикнулися безпосередньо.
З одного боку — проросійські угруповання, нашпиговані працівниками російських спецслужб, бійцями севастопольського «Беркута» і «тітушками». З другого — представники кримського Євромайдану, кримськотатарської, російської та української громад, які були і є патріотами України. На превеликий жаль, уже тоді не вдалося уникнути жертв, і через тисняву сталися перші дві смерті: літня жінка була розчавлена натовпом, а пенсіонер помер від серцевого нападу вже після мітингу. Ще близько 30 людей звернулися по медичну допомогу.
Це була перша, але, на жаль, не остання кров, пролита на кримській землі. Тоді вона здалася трагічним збігом, адже Криму завжди вдавалося уникати серйозних протистоянь із людськими жертвами. За вирування Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років у Криму все було тихо й спокійно, попри всі пристрасті, що розпалювалися між релігійними та національними громадами.
В аспекті національної політики Крим завжди був і є найунікальнішим регіоном України — протягом століть тут мирно уживалися люди понад сотні етносів. Ще в 1917 році найбільші групи на півострові складали росіяни, українці, кримські татари, греки, євреї, навіть екзотичні для нас британці, французи, італійці. Мирне співіснування було знищене Жовтневим переворотом, голодом 1921–1923 років і сталінськими чистками. Однак уся попередня історія навчила кримчан знаходити порозуміння в найскладніших ситуаціях, виходити з них із гумором, і тому хвиля насилля та неприйняття чужої думки, яка сьогодні захопила Крим, видається абсолютно ненормальною, штучною, невідповідною їхній природі.
Головна причина агресії — потужна кремлівська машина пропаганди, розгорнута на півострові значно раніше від 2014–2015 років. Власне, Крим завжди залишався частиною інформаційного поля Росії, а Кремль ніколи не відпускав його зі своїх пазурів, навіть за Боріса Єльцина. Але особливо помітним уплив цієї пропаганди став із моменту приходу до влади Владіміра Путіна.
З 1999 року і від путінського уряду РФ, і від так званого уряду Москви, очолюваного Юрієм Лужковим, у Крим почали щорічно видавати багатомільйонні суми на проведення, як зазначалося, культурницької, просвітницької та наукової роботи. У цінах 1990–2000-х років лише уряд Москви виділяв близько 20 мільйонів доларів щорічно.
Це наперед визначило лояльність багатьох проросійських діячів Криму. До того ж через потурання української влади — і за Леоніда Кучми, і за Віктора Ющенка, і особливо за Віктора Януковича — понад 120 тисяч кримчан отримали російське громадянство.
Звичайно, ці процеси ніколи б не відбулися без прямого сприяння органів влади — як кримської, так і центральної. Власне, і без злочинної бездіяльності або ж прямої допомоги українських спецслужб, які працювали на Кремль. Ніколи б у Криму не сталися ці трагічні події, якби українські правоохоронні структури, насамперед Служба безпеки, Головне управління розвідки Міністерства оборони, виконували свої прямі конституційні обов’язки.
Ще 1999 року, коли я починав працювати в РНБО України, ми отримували таємні звіти від кримського управління СБУ, і вже тоді на одній із нарад, пам’ятаю, президент Леонід Кучма невдоволено обмовився про їхню роботу — там, мовляв, повно російських шпигунів.
Загалом наприкінці 1990-х — у 2000-х роках усі ці звіти кримського та севастопольського управлінь СБУ неофіційно вважалися в РНБО недостовірними — і за Кучми, і за Ющенка переважала думка, що кримське СБУ фактично працює і на Україну, і на Росію.
Проникнення російських розвідників в українські спецслужби стало особливо очевидним за Януковича, коли він заборонив СБУ займатися контррозвідувальною діяльністю проти розвідслужб Росії. Фактично Янукович наклав вето на припинення протиправної діяльності російських спецслужб на території України, чим суттєво ускладнив забезпечення національної безпеки, надто в Криму.
За неофіційними даними, на момент написання цієї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анексія: Острів Крим», після закриття браузера.