Адам Багдай - Пірати Співучих островів

У дядечка Леона і грошем не пахне, а поводиться він так, наче Рокфеллер чи якийсь інший Форд.

Був у нас гарний транзисторний радіоприймач, оригінальний, японський, фірми «Мізуно», і ось уже його нема. А сталося це так. Дідусь влаштував великий прийом. Зібрав синів, невісток, зятів. Усі, звісно, чорногорці і всі на диво сердечні. Прийняли нас так, ніби ми з давніх-давен належали до їхнього пастушого клану.

— Дивіться, — каже дідусь, показуючи на дядечка,— Це представник шляхетного польського народу господин[1] Леон.— А потім перелічив усі чесноти мого дядечка і сказав, що його треба вгостити.

Як тільки запали сутінки і погасли останні відблиски на високих горах, молоді горяни розпалили вогнище й заходилися смажити ягня на рожні. Смажили та грали на всяких інструментах — скрипках, флейтах, басах — і співали прекрасних чорногорських пісень. Ягня смажилося, жінки повертали його то на один бік, то на другий, а чоловіки все грали, співали і наливали в кухоль то слив’янки, то вина, і кухоль ішов од рук до рук. І було достеменно так, як у старовинних казках.

Найбільш казковим видавався наш дядечко. Він не знав сербської мови, а співав, ніби природжений горянин із Синяєвіни, і собою скидався на чорногорського короля, про котрого ще й досі в народі ходять легенди. Я певен, що про дядечка Леона теж ходитимуть легенди, бо коли дійшло до танців, мій рідний дядько під чорногорську музику врізав нашого куявяка, а потім оберка[2], викликавши цим загальне захоплення. Наприкінці розповів про польських партизанів, про те, як у Кампіноській Пущі вони напали на загін фашистів і геть усіх повибивали.

Люди слухали, пороззявлявши роти, і волосся їм настовбурчилось, а найдужче мені, бо дядечко так гарно зобразив цю сцену, що волосся мусило настовбурчитись. Він став перед вогнищем і ну показувати.

Він був партизан, а ягня на рожні — гітлерівський загін, до того ж мотомеханізований. От дядечко схопив чималеньку палицю і кричить:

— Ми — па... па... па... А вони — трах... трах... трах... Ми гранатами: бам! бам! бам! А вони з міномета — бах! бах! бах! А тоді наші: «ур-р-ра!» А вони в кущі!..

Тим часом ягня, звісно, не втекло в кущі, бо вже засмажилось і аж просилося, щоб його з’їли. Отож його поклали на дошку, а дідусь вийняв великий ніж, погострив на бруску і заходився ділити. Кожен дістав шмат чудової печені, кусок хліба і кухоль червоного вина.

Про те, яка пресмачна була та печеня, годилося б написати окрему поему.

Але я повинен докінчити розповідь про транзистор.

У нас був чудовий транзисторний радіоприймач фірми «Мізуно». Приймав усі європейські станції на середніх та довгих хвилях, а проте, щиро кажучи, од часу виїзду з Варшави ми ні разу не вмикали його, бо дядечко волів слухати шум потоків і спів пташок. Тим-то приймач лежав на споді в рюкзаку, разом з фотоапаратом, і чекав, коли ми пустимо його в діло.

Дядечко згадав про нього оце аж тепер, на висоті тисяча шістсот метрів, бо надумав поставити по радіо годинник. Не знаю, відкіля ця думка. В наших мандрах він звичайно орієнтувався по сонцю, як первісна людина. А тут йому зненацька заманулося стати людиною цивілізованою. От увімкнув він приймач і одразу ж піймав Сараєво. Але замість сигналу часу ми почули концерт боснянської народної музики. Спершу грали, а потім співали, і найкраще співала якась жінка з оксамитовим голосом. Можна б слухати, слухати й заслухатись до нестями. Тож нічого дивного, що ми заслухалися, а дідок радісно зітхнув:

— Ех, нема луччого, як старовинні пісні!

— Нема,— вторував дядечко.

— Серце крається... Босняки ловко співають. Я знав одного — разом воювали, — як заспіває, то по горах так і линуло. Ех, линуло...— докінчив задумливо.

Дядечко був страшенно зворушений, що так линуло по горах, от і поспитав:

— Хотілося б вам інколи послухати, як співають босняки?

— А чом би не хотілося.

— То прийміть од мене цей скромний дарунок.— Він урочисто вклонився і вручив дідусеві транзисторний приймач.

Отак ми позбулися японського приймача, і дядечкові вже не доведеться перевіряти годинника по радіо. Назавтра вранці я спитав його:

— Чи не можна послухати Варшаву? Цікаво, яка там у нас погода?

— Мабуть, така сама, як і тут, — трохи насупившись, одказав дядечко.

— І не зайве б узнати, яка температура води у Віслі.

— Нормальна! — буркнув.

— І взагалі я вже давно не чув польської мови.

— А я з тобою як балакаю — по-турецькому?! — гукнув дядечко.

— Авжеж,— кинув я ущипливо, — мені якраз і здається, що з тими горянами ви розмовляєте по-турецькому.

— Розмовляю,