Адам Багдай - Пірати Співучих островів

як умію. Головне — ми чудово розуміємо один одного.— Великий чародій закурював люльку. Тягнув, цмоктав, сопів, наче в такий спосіб хотів показати, що він добре знає мої думки. І раптом усміхнувся: — Любий мій, якщо люди ставляться одне до одного сердечно і дружньо, вони завжди порозуміються. А з тим транзистором не мороч мені голови. Захотів, от і віддав. І не жалкую. Люблю давати, і ти не вчи мене!

— Та я ж нічого й не сказав...

— Знаємо таких!

— Дядечку,— зітхнув я.— Можна було б продати того приймача. Якщо не помиляюся, ми сидимо без гроша... А мені так хотілося б побачити море і пальми...

— Не хвилюйся. Скоро побачиш... Ого!

7

Тим часом я побачив таке, чого навіть біля Адріатичного моря не побачиш.

Це сталося після сніданку. В горах дув вітер, і на полонині поміж кам’яними брилами хвилювалися трави. Здавалося, що весь величезний схил пливе через бескеття до гірських верховин. А небо фіалкове, всіяне білими хмарами, як ото море піною.

Молоді пастухи рано погнали овець та кіз на пасовисько. Високо, під самими скелястими верховинами маячила отара. Мов хмарка, посувалася вона зеленим схилом.

Ми сиділи під куренем. Дядечко з люлькою в зубах, у солом’яному брилі походив на справжнього чабана. А я поринув у роздуми. Мріяв про акул та пальми. Ось я вже сиджу собі під пальмою, дивлюся, як акули крають пінясті хвилі, як дельфіни граються в затоці, а тут зненацька на голову мені падає здоровенний кокосовий горіх. На мить мені аж у очах потемніло, але тільки на мить, бо враз я почув дядечків голос:

— Слухай, Марціне, а ми часом не забули занести канарків до тебе?

Бах! Лопнули мрії, і я знов опинився на полонині, чи скоріше — у Варшаві, бо канарки ж були у дядька, на вулиці Вікторській. Ну певне — забули, та воно й не дивина, бо перед виїздом у дядечка був просто космічний балаган!

Тут я мушу пояснити, що дядечко Леон не мав дружини, зате мав три пари канарків. Один із них — Філон — на співацькому конкурсі в Палаці культури дістав навіть першу премію і медаль! Словом, артист, та ще й лауреат. А тепер на великого артиста і його товаришів по недолі чигала голодна смерть, бо ми забули перенести канарків із дядькового помешкання до нашого дому!

Зажурилися ми і ні про що більше не думали, як про тих нещасних пташок. Отак журилися б, либонь, до самого вечора, коли це раптом дядечко весело засміявся:

— Канарків урятовано! Мама напевно забрала вже їх додому! Я ж залишив їй ключі...

До нас одразу вернув добрий гумор і весь світ видався кращий. Чого ще нам бракувало? Ми добре поснідали, дихали цілющим, живодайним повітрям, милувалися на чудовні гірські краєвиди! Жити б і не вмирати! А за хвилину ми мали уздріти таке, що годі було навіть передбачити.

На стежці, яка виринала з-поміж дерев, показався екзотичний караван: кілька в’ючних ослів і люди — кілька голих до пояса чоловік, котрі погукували й покрикували. Попереду йшов високий бородань. Здалеку він скидався на бедуїна: голова обмотана білим рушником, а погляд — втуплений у синю далечінь.

— Хто б це міг бути? — здивовано спитав я.

Дядечко нічого не одказав, тільки підвівся і повною гідності ходою подався назустріч караванові. Подався і я — цікаво ж узнати, що то за люди.

Дядечко мій був такий, як завжди: коли б міг — привітав би їх хлібом і сіллю. На жаль, ні хліба, ні солі під рукою не було, отож наш маг і чародій вітав їх добрим словом. Спершу по-польському, потім отою своєю сербо-турецькою мовою, а впевнившись, що його не розуміють, почав англійською. Бедуїн мовби на те тільки й чекав. Обличчя йому засяяло, і він затарабанив з дядечком по-англійському, наче в животі у нього ввімкнулася магнітофонна стрічка!

Я нічогісінько з того не тямив, тому стояв, мов на турецькій проповіді. А дядечко тим часом дарував свої безцінні усмішки.

Я ждав, що з усього того виникне.

Виникла велика сенсація, бо з’ясувалося, що то ніякий не караван, а англійська наукова експедиція з інституту фармакології, а чорний бородань — зовсім не бедуїн, а доцент університету. Але то ще нічого! Найважливіше мало виявитися щойно за хвилину. Дядечко підступив до мене і сказав:

— Здається, на деякий час ми врятовані.

— Врятовані? — здивувався я.

— Так, мій любий... Ми ловитимемо гадюк.

Почувши це, я сторопів.

— Гадюк?! — вигукнув.— Навіщо вони?

— Спитай учасників експедиції,— усміхнувся дядечко.— Їм змії потрібні для якихось наукових експериментів. Довідались, що на Синяєвіні цієї погані сила-силенна, от і вибралися сюди; і нібито добре платять за спійманих гадюк.