Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Попереду виступав дідусь, ведучи Бушина, за Бушином — дядько Леон, а позаду — я. Добулися ми до шосе, де в тіні струнких ялин, серед непорушної тиші дрімав наш славний мамут.

— Дядечку,— запитав я, — він тут уже назовсім зостанеться?

— О ні! — заперечив дядько.— Побачиш, ми ще проїдемо ним кілька добрячих кілометрів.

— Ви, дядечку, мабуть, вірите в чудеса!

— Ні, дорогенький, я вірю в мамута.— І додав поважно: — Наш мамут наче от-от розпадеться, а тим часом він ще ого-го!

Я не знав, що мало означати це зичне «ого-го!», але дядечко, либонь, знав. Я тільки поспитав:

— Ми зоставимо тут нашого мамута?

— А що йому станеться? Не журися, в ньому ніхто не розбереться.

— А як упаде комусь в око? Там є ще кілька каністер бензину.

Дядечко нетерпляче цмокнув.

— Та його ж ніхто не вип’є. Треба трохи довіряти людям.

Дідусь чорногорець, уздрівши нашого мамута, зупинився.

— Це ваш? — запитав.

— Наш,— гордо відказав дядько.

— Ловка машина! Пам’ятаю, в першу світову війну я був на фронті, і якось один генерал приїхав такою... Тепер їх уже нема. Халтуру роблять! — плюнув крізь зуби і гукнув на Бушина: — Гей-о-о-о! Бушине, гей-о-о-о!

— Бачиш, — обернувся до мене дядечко, — тільки він оцінив нашого мамута.

Із шосе ми звернули на гірську стежку. Вона петляла по крячистому схилу, всипаному дрібним камінням. А коли ми проходили над урвищем по таких вузеньких виступах, що тільки б трошки поковзнутись — і полетів би в безодню, я просто захоплювався Бушином. Він спокійно ступав за дідком, киваючи влад головою. Навіть не спіткнувся.

— І як йому не запаморочиться голова? — спитав я у дядечка.

— Людино добра, та це ж найлуччий альпініст серед усіх в’ючних тварин! Там, куди не добереться ні кінь, ані мул, осел іде, заплющивши очі. Без осла в цих горах було б не життя, а мука. Він тут і автомобіль, і трактор, і вертоліт. Словом, незамінний транспорт. Витривала істота й розумна. І якщо іноді когось прозивають ослом, то для людини це має бути честю, а для осла, на жаль, образою.

Кортіло мені гукнути дядечкові: «Гей ти, осле дарданелльський!» — цікаво, чи за велику для себе честь він би це мав? Одначе я не гукнув, бо ми саме підходили до пінявого потоку, над яким висіла вузенька кладка з двох смерек. З одного боку височіла кам’яна стіна, під стіною був вузький карниз і — провалля. Потік гуркотів, спадаючи вниз. Вода розбивалась об скелі на райдужні бризки, і в повітрі стояв туман. Од нього кладка була волога та слизька.

Перебиратися такою кладкою — це, думалося мені, справжнє шаленство!

Дідусь чорногорець зупинився. «Може, повернем назад?..» — думав я. Де там! Старий узяв повідець біля самої морди Бушина і перший ступив на хибку кладку.

— Гей-о-о-о! — крикнув. — Гей-о-о-о!

Віслюк пирхнув, а тоді спокійно рушив за горянином. Я заплющив очі. Здавалося, вони ось-ось полетять у потік. Я чув тільки оглушливе ревіння води і високий, співучий голос горянина:

— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!

А коли розплющив очі, вони були вже по той бік.

— Їм треба виступати в цирку,— сказав я.

Дядечко радісно зітхнув.

— То було прегарне видовисько. А тепер ми чимчикуймо! Легко йому казати — чимчикуймо. Хай чимчикує перший, хай покаже, на що він здатен, бо я зовсім не мав такої охоти. Відчував, що ноги мої — наче з вати, а в голові хаос.

— Боїшся? — спитав дядечко.

— Ні, тільки трохи.

— Якщо тільки трохи, то це чудово, бо я теж тільки трохи,— засміявся він і перший ступив на кладку. Стовбури зігнулися під ним, але дядечко не повернув назад.

Що мав я робити? Не годилося виступати в ролі перепудженого городюка. Раз козі смерть! Рушив. Не глядів ні ліворуч, ані праворуч, втупився просто перед себе і дрібно ступав по слизьких колодах. І не зчувсь, як опинився на тому боці. Зітхнув з полегкістю. Радісно мені стало, бо це дуже приємно — подолати свій страх, подужати слабість.

Я подужав. І тішився, що й не сказати.