В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Тільки дивіться, святі люди, не збийтеся з першої дороги, щоб не завело вас лісом хтозна-куди, – додав старий дідок. – Ми ночували в тутешніх людей, то вони казали, що в лісі блукати небезпечно.

Побалакали прочани та й рушили у свій бік, а бурсаки — в свій. Принаймні, хоч розпиталися, де повернути на гору.

– Погана на нас шкура, Марку, що нас мають за ченців, – говорив Самко. – Мені ото нема гірше, коли мене величають батюшкою. Так неначе я що вкрав або кого вбив. Коли б нам збутися оцього розпроклятого одіянія. А як ти його позбудешся? Голий не підеш. Та вже як прийдемо на Січ, то скинемо його з себе, – потішив себе Самко, думаючи, що там тільки й сподіваються, що вони прийдуть, та почнуть їх там одягати, піклуватися біля них.

Ось уже й друга долина, отут, казали прочани, треба повертати на гору. А це мов дорога. Пішли по ній. Ішли довго. Уже почало смеркати. А ніде ні села, ні хутора, навіть ніякої ознаки на те, щоб десь поблизу жили люди.

– Оце мов стежка, Марку, – сказав Самко, придивляючись збоку. — Стежка доведе нас до людей, а люди направлять, куди краще йти. Та ще треба нам подумати про те, щоб десь заночувати побіля людей. Чи не піти б нам стежкою?

– Про мене, хоч і стежкою, – одповів Марко.

Пішли стежкою, що вела до лісу. Чи йти чи ні. Страшний, темний ліс. А треба йти, не стояти ж та думати.

Увійшли в ліс. Шумлять тихо дерева, неначе розмовляють про віщось. А стежка робиться ледве помітною, до того ще дужче темніє. Уже з усіх боків ліс наче оточений темними стінами. Уже й стежки нема, так раптом де й ділася, та хоч би й була, то не видно її, бо зробилося зовсім темно. Ні неба, ні зірок, величезні дерева захилили густим гіллям угорі, неначе чорною хмарою вкрили. Тихо стало в лісі, замовкло, не шумить уже й верховіття, душно стає, аж дихати важко, чи то, може, дуже легко, бо й серце стугонить. Тікати б з лісу, та куди тікати, коли вже й помалу йти не дуже розженешся? Он уже Марко натрапив лобом на дерево. Треба йти навпомацки, бо ще й очі повиштрикуєш. Зразу тобі зробишся одноокий.

– А стій-бо, Марку, бо далі нікуди, – сказав Самко, ідучи вперед. – Ось тут мов провалля. – Він нахилився і почав мацати палицею. – Так і є, що воно... Я відчув, як відтіль війнуло вогкістю. Ми отут поночі вскочимо в отаке, що будемо потім без голови ходити. Звернемо собі к лихій годині в’язи, а потім думай, що хочеш. Доведеться сидіти нам отут до ранку. Уже ж щось буде... – міркував Самко, сидячи над проваллям.

Марко мовчав. Він зовсім злякався. Уперше в житті довелося опинитися серед лісу та ще й уночі. Мов нема нічого страшного, а проте чогось страшно.

Аж ось зареготало щось та так сумно, що Марко затремтів, присів з переляку.

– Та не бійся... то воно... хтозна-що... – заспокоїв Самко, клацаючи зубами від жаху.

Притулилися вони один до одного, не так мов страшно. Але знову щось угорі зашелестіло і знову зареготалося.

– Це ота птиця, щоб вона навіки пропала. Пугач! – догадався Самко. – А я думав, якась нечисть. Ходімо далі від провалля, цур йому, бо так і здається, що тебе туди хтось за ноги потягне.

Одійшли трохи від провалля, держачись один за одного, мов ті сліпці. Сіли мовчки під деревом, прихилившись до нього спинами. Долі сухо, бо посушливе літо і в лісі висушило.

– А шукай лиш, Марку, своє приладдя та креши, – сказав Самко. – Ще оддери шмат свого кисета, щоб запалити ганчірку, а я пошукаю чогось такого, що горітиме...

Марко почав кресати, а він назгрібав біля себе перетлілого листя та хмизу. А коли Марко викресав, то він запалив шмат ганчірки, поклав її долі, а поверх неї – листя, ліг і почав роздувати. Спалахнув невеличкий вогонь, освітлив навкруги, а хлопці почали збирати хмиз та сушняк, що його було скрізь доволі, та класти вогонь. І через яку хвилину серед лісу палало веселе вогнище, освітлюючи товсті й мовчазні дерева. Он угорі заметушилися, літаючи в сяйві од вогню, кажани, заплигали по гілках білочки, пробіг над проваллям рудий ліс і швидко зник.

Повеселішали хлопці. Що то воно вогонь! Уже не такий страшний здається їм ліс. Якось вони пересидять ніч, а ранок щось їм скаже. Нема нічого страшного. Коли яка звіряка надійде, то в Самка тепер є набитий пістоль.

– А чи не спробувати, Марку, пістоля, як він стрельне? – запитав Самко.

– Спробуй, – сказав той.

Націлився Самко в дуба, що був неподалеку насупроти їх, стрельнув. Гучно вибухнув пістоль, аж луна розкотилася лісом. Пістоль так смиконув Самкові руку, що ледве не вирвав, а у вухах аж загуло. Марко сидів, роззявивши рота від здивування й переляку.

– Що? Ловко? – запитав Самко.

– Ловко... тільки більше не треба... – одповів Марко, дивлячися з острахом на пістоля.

Подивилися на стовбур дуба, що в нього стріляно, але таки влучив Самко, зідрав геть кору. Зрадів він тому дуже. Де ж таки, він тепер справжній стрілець, не соромно й на Січ з’явитися. Але краще було б Самкові не стріляти в лісі, бо потім той