В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Набив Самко знову пістоля та поклав біля себе. Тепер їм зовсім не страшно нічого, коли в них є отака зброя.

Горить вогонь, виблискує, наче танцюючи на стовбурах дерев. Сидять біля нього бурсаки, вечеряючи смачно, хоч у них самий тільки хліб з сіллю. Та на волі все добре їсться.

– Ну, вже тепер, Марку, не думай аніяк спати до ранку, – зауважив, повечерявши, Самко. – Бо як поснемо бува, то нам вовки й ноги пообгризають. А тебе й до пупа з’їдять, то ти не почуєш. Це тобі не на сінникові в Братському. Треба звикати не спати, бо як прийдемо на Запоріжжя, тебе поставлять на варту, а вже там коли заснеш, тоді буде тобі гірше, ніж від отця Сави. Запорожці жартувати не вміють. Вони, брат, такі, – розповідав Самко про запорожців, начебто він уже бував серед них.

– Ще б я думав отут спати. Це вже ні. Не спатиму, – запевняв Марко.

– Ой, дивись! Ти такий, що й не думавши захропеш, – остерігав його Самко, хоч йому й самому хотілося спати.

Назбирали дві великі купи сушнику, сіли біля вогню, порішивши не спати до ранку. Самко держав напоготові в руці пістоля, а Марко – важку патерицю отця Аники. Почали балакати сидячи, згадували бурсу. Чужа вона тепер їм зовсім. Що їм тепер хто, коли вони самі собі. Вільна їм воля. Ось тільки вони дійдуть до Чернігова, знайдуть отого одноокого козака, а там з ним на Січ. Поробляться вони козаками, а козакові й сам чорт не брат.

Балакають вони, хоч найбільше Самко, а Марко коли-не-коли скаже слово, а найбільше присягається й запевняє, що він не спить та й не думає спати. А вже, мабуть, незабаром і ранок, бо напосідає сон, так і хилить, а проте не піддаються хлопці, сидять браво.

Каже щось Самко, але йому здається, що він щось не те каже, що треба, не в лад, та й голосу свого не пізнає, мов не той. А що ж таке він оце тільки що сказав? Щось зовсім не до ладу... А що не до ладу?.. Хтозна-що...

Кліпнув очима Самко, йому здалося, що він тільки на хвилину заплющив очі, і сидить він так, як сидів. А сучий Марко прихилився до купи сушника та й хропе. Коли ж це він устиг заснути? Але чиї ж ото руки ворушать вогонь та підкладають хмиз?..

Повернув Самко очима в бік і остовпів сидячи, боячись і поворухнутись. Заплющив швидше очі. Чує, що не спить, та й який там воно вже сон, коли хтось такий сидить коло вогню. Не встиг роздивитися гаразд, а треба ж роздивитися, та обережно, щоб знати хоч, що воно. Може, яка нечисть? Так нащо б їй ото підкладати хмиз?

І, сидячи нерухомо, Самко почав напружувати вії, щоб зовсім не розплющити очі, а тільки подивитися крізь щонайменшу щілину вій. Почав дивитися. Так, сидить людина, огрядний чолов’яга, в нього руді борода й вуса, такі руді, мов жар, рівний тонкий ніс, а очі веселі, посміхаються хитро; зодягнутий він у кунтуш, на голові невеликий сукняний бриль, а ото що в нього за плечима? Рушниця. Та й біля пояса широкий ніж у піхвах та ще й пістоль. Хто ж він такий? Де він узявся? Як він опинився отут?

– А годі, хлопче, в піжмурки грати, – промовив рудий і посміхнувся в бороду.

Розплющив Самко очі, дивиться на того, і щось не дуже страшний здається він йому.

– Злякався, хлопче? – запитав рудий і знову посміхнувся. – Я думав, хто воно отут бухнув з пістоля?

– Не так злякався, як здивувався, – одповів сміливо Самко. – Я ж мов зовсім не спав, аж воно отаке?

– Спав, та ще й добре спав, хоч і сидячи. Я встиг принаймні розпалити вогнище, що вже було погасло, та вже й дві люльки випалив, – запевнив його рудий, набиваючи люльку. – Отоді, хлопче, найбільше й спати хочеться, коли неможна. Отакі з вас будуть запорожці. Та нічого, вилюднієте між людьми. А волю та бурхливу пригоду можна не тільки в Січі знайти, – додав він поважно.

Аж здригнув Самко, почувши, що він знає про те, куди вони йдуть.

– Не дивуйся, я не характерник. То все дурощі плещуть про чарівників та характерників. Я чув, як ти балакав з отим, – указав він на сплячого Марка.

Заспокоївся Самко, а то вже було злякався.

– Ну, ще встигнемо колись побалакати, буди лиш свого товариша та підете зо мною, – сказав рудий, мов байдужим голосом, а разом і твердим, таким, що треба слухати й коритися.

Будити Марка! Наче це така легка штука. А треба ж будити.

– Уставай, Марко. Чуєш, Марку? – кричав Самко, нахилившись біля нього, але даремно, бо той міцно спав.

– Ось як треба отаких будити! – промовив хтось такий злісним, крізь зуби голосом.

Не встиг Самко роздивитися, хто воно, як побачив, що якийсь другий чоловік, теж озброєний, нахилився швидко до вогню, вхопив головешку з вогнем на кінці і штурхнув Марка під підборіддя.

– Ти сказився!.. Вони не оті!.. – гримонув на того рудий, вирвав у нього з руки головешку і жбурнув