Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

іншими законами, — пояснює він. — Тобі потрібно попрактикуватися з чимось простішим. — Чоловік бере із сусіднього крісла єдину ляльку Селії та кидає її на підлогу. Порцелянова голова вкривається тріщинами.

Коли наступного дня дівчинка приносить татові досконало відновлену ляльку, він лише коротко схвально киває та одразу ж відмахується від дитини, щоб повернутися до приготувань до вечірньої вистави.

— Ти міг би вилікувати пташку, — каже Селія.

— Тоді б ти нічого не навчилася, — заперечує Гектор. — Ти мусиш осягнути свої власні межі, щоб вийти за них. Ти ж хочеш виграти, чи не так?

Селія киває, не відводячи очей від ляльки. Личко бездумно всміхається, і жодна тріщинка не свідчить про те, що колись воно було розбите.

Дитина жбурляє ляльку під стілець і не забирає її з собою, коли вони покидають театр.

* * *

Чоловіку сірому костюмі бере хлопчика із собою на тиждень до Франції, але це важко назвати канікулами. Про подорож ніхто не казав заздалегідь, і хлопчик навіть не знав, що його маленьку валізу вже спаковано.

Малий вирішив, що тут на нього чекає якийсь урок, але ніхто не каже, що саме він буде вивчати. Минає перший день, і хлопчик розмірковує, чи не приїхали вони сюди просто заради їжі — його приводять у захват солодкаві аромати свіжоспеченого хліба з boulangeries[2] і всі ці різноманітні сири.

На нього знову чекають відвідини мовчазних музеїв у неробочі години, де хлопчик безуспішно намагається минати галереї так само нечутно, як і його вчитель, і зіщулюється щоразу, коли луна розносить довкола звук його кроків. Хоча він попросив альбом для малювання, учитель вважає, що буде краще, якщо він зберігатиме картинки в пам’яті.

Одного вечора хлопчика відправляють до театру.

Він гадає, що побачить п’єсу чи, може, балет, але виявляється, що на нього чекає зовсім незвичне видовище.

На сцену виходить зализаний чоловік із борідкою, і його білі рукавички пурхають на тлі чорного костюма, наче пташки, виконуючи прості трюки й відволікаючи увагу від спритності рук. Голуби зникають із кліток із подвійним дном, а хустинки вислизають із кишені, щоб знову зникнути за манжетами.

Хлопчик зацікавлено розглядає не лише фокусника, але й публіку. Здається, глядачам подобається шахрайство, принаймні вони весь час вітають мага ввічливими оплесками.

Коли після вистави малий ставить учителеві запитання, той каже, що нічого не обговорюватиме, аж поки вони не повернуться до Лондона наприкінці тижня.

Наступного вечора чоловік у сірому костюмі приводить хлопчика до більшого театру й знову залишає насолоджуватися видовищем на самоті. Надзвичайна кількість людей змушує дитину нервувати: він ніколи не бував у такому людному місці.

Чоловік на сцені видається старшим, ніж учорашній фокусник. Він убраний у гарний костюм і має точніші рухи. Кожен його номер незвичний і чарівний.

Сьогодні оплески справді гучні, а не просто ввічливі.

Цей чарівник не ховає хустинки в манжетах своєї мереживної сорочки. Пташки, що з’являються звідусіль, і гадки не мають про клітки. Таку майстерність хлопчик бачив лише на своїх заняттях. Це справжня магія й омана, котра, як йому щоразу нагадували, мусить зберігатися в таємниці.

Коли Чарівник Просперо виходить, щоб востаннє вклонитися, хлопчик теж аплодує разом з усіма.

Але його вчитель знову відмовляється відповідати на будь-які запитання до повернення в Лондон.

У лондонському особнячку після повернення до рутини, яка наче ніколи й не переривалася, чоловік у сірому костюмі просить хлопчика спочатку пояснити різницю між двома виставами.

— Перший чоловік користувався механічними штуковинами й дзеркалами, змушував публіку дивитися в інший бік, коли не хотів, щоб вона щось побачила. Справляв оманливе враження. А другий, той, якого звуть на честь графа з «Бурі»[3], удавав, що робить те саме, але насправді не вдавався до дзеркал чи хитрощів. Він робив усе так, як ви.

— Дуже добре.

— Ви знаєте того чоловіка? — цікавиться хлопчик.

— Ми знайомі вже дуже давно, — відповідає вчитель.

— А він теж навчає своєї майстерності, як ви навчаєте мене?

Учитель киває, але нічого не пояснює.

— Як глядачі можуть не помічати різниці? — запитує малий. Для нього це було очевидно, хоча він не може детально пояснити, у чому ж різниця. Він швидше відчуває це якимось додатковим чуттям, ніж бачить очима.

— Люди бачать те, що хочуть бачити. А найчастіше те, що їм кажуть, наче вони бачать.

Більше вони це не обговорюють.

Зрідка подорожі, не схожі на канікули, продовжуються, але інших фокусників хлопчик більше не бачить.

* * *

Чарівник Просперо розрізає пучки на пальцях власної доньки складаним