Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

ножем, а потім мовчки чекає, поки сльози вщухнуть і вона заспокоїться достатньо, щоб зцілити себе.

Краплі крові повільно повзуть у протилежному напрямку. Шкіра зростається, вихори на поморщених відбитках пальців знаходять одне одного й знову, міцно обійнявшись, застигають.

Плечі Селії хиляться, напруга, від якої вони закоцюбли, минає. Коли дівчинці вдається благополучно впоратися із самою собою, її полегшення відбивається на обличчі.

Татко дає їй відпочити лише хвилинку й знову один за одним розрізає щойно загоєні пальці.

* * *

Чоловік у сірому костюмі витягує з кишені хустинку й кидає на стіл, куди вона падає з приглушеним гупанням. Щось важче за шовк ховається між її зморщок. Він підіймає шовковий квадрат, дозволяючи вмісту — самотньому золотому персню — викотитися на стіл. Прикраса дещо потьмянішала й має гравіювання, на котрому, як гадає хлопчик, можуть бути латинські слова, але напис такий витіюватий і петлястий, що розібрати їх не вдається.

Чоловік у сірому костюмі кладе вже порожнього носовичка на місце, до кишені.

— Сьогодні ми вивчатимемо пута, — каже він.

Коли вони дістаються практичної частини уроку, чоловік радить хлопчикові одягнути перстень на руку. Сам він ніколи не торкається малого, незалежно від обставин.

Коли перстень починає впиватися в шкіру, хлопчик намагається зірвати його, але марно.

— Ці пута непорушні, хлопчику мій, — каже чоловік у сірому костюмі.

— І до чого вони мене прив’язують? — питає хлопчик, занепокоєно розглядаючи рубець на тому місці, де щойно був перстень.

— До обіцянки, яку вже давно покладено на тебе, і до людини, з котрою ти ще нескоро зустрінешся. Деталі поки що несуттєві. Технічно це не більш ніж формальності.

Хлопчик лише киває та припиняє ставити запитання, але тієї ночі, залишившись на самоті й неспроможний заснути, він довго роздивляється свою руку під місячним сяйвом і розмірковує, ким може бути та людина, до якої його прив’язали.

* * *

За тисячі миль звідти, у переповненому театрі, який, вітаючи чоловіка на сцені, щоразу вибухає оплесками, заховавшись посеред затінку занедбаних декорацій, Селія згортається клубочком і плаче.

Le Bateleur

Лондон, травень — червень 1884

Незадовго до того, як хлопчикові виповнюється дев’ятнадцять, чоловік у сірому костюмі без попередження переселяє його з особняка до невеличкої квартирки з виглядом на Британський музей.

Спочатку юнак гадає, що це тимчасово. Вони стали вирушати в несподівано довгі подорожі, що тривають тижнями, а часом навіть місяцями, до Франції, Німеччини та Греції, витрачаючи більшість часу на заняття, а не на знайомство з пам’ятками. Проте цього разу все видається інакшим, ніж під час не схожих на канікули подорожей із ночівлями в розкішних готелях.

Це невеличка квартирка з простими меблями, вона настільки схожа на його колишнє помешкання, що йому не вдається відчути щось бодай трохи схоже на тугу за домівкою. Він сумує лише за бібліотекою, хоча й тут має чималу кількість книжок.

У шафі висить безліч гарно пошитих, але безлицих чорних костюмів. Накрохмалені білі сорочки. Кілька капелюхів-котелків, що пасують до костюмів.

Хлопець намагається дізнатися, коли ж розпочнеться те, що завжди називають його викликом. Чоловік у сірому костюмі нічого не казатиме, але переїзд свідчить про завершення офіційних занять.

Натомість хлопець і далі займається самостійно. Він зберігає зошити, наповнені символами й знаками, перечитує старі записи, знаходячи нові елементи для роздумів. Увесь час носить за собою маленькі блокноти, а коли вони закінчуються, переписує все в грубіші.

Кожен записник він починає однаково: з детального зображення дерева чорними чорнилами на внутрішньому боці палітурки. Гілки тягнуться звідти до наступних сторінок, переплітають свої лінії, утворюючи літери й символи, так що кожна сторінка майже цілком укрита чорнилом. Усе, що там є: руни, слова й знаки, — сплітається докупи та приростає до первинного дерева.

На книжкових полицях виструнчився цілий ліс таких дерев.

Він практикується в тому, чого навчився, хоча самому непросто оцінити майстерність власної ілюзії. Хлопець витрачає чимало часу, вивчаючи віддзеркалення в люстрах.

Тепер у нього немає розкладу, немає замка й ключа, тож він довго гуляє містом. Усі ці юрми людей діють на нерви, але радість від того, що він має змогу вийти з власної квартири будь-коли, якщо забажає, затьмарює страх випадково зіткнутися з перехожим, перетинаючи вулицю.

Хлопець сидить у парках і кав’ярнях, розглядає людей, які не помічають юнака, що зливається з натовпом молоді в однакових костюмах і котелках.

Одного дня він повертається до свого старого будинку, сподіваючись, що, якщо він запросить учителя випити горнятко чаю, це, імовірно, не видасться грубістю. Проте в будинку безлюдно, а вікна забито дошками.