Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

class="book">На зворотному шляху до своєї квартири хлопець торкається рукою кишені й розуміє, що його записник зник.

Він так голосно лається, що якась жінка кидає на нього здивований погляд і ступає вбік, коли хлопець несподівано зупиняється серед людного хідника.

Він вирушає назад, іде власними слідами й за кожним поворотом хвилюється щораз сильніше.

Починає накрапати дощик чи просто мжичка, але над юрбою одразу розквітає кілька парасолей. Хлопець загинає криси свого капелюха, щоб захистити від крапель очі, і далі шукає хоча б слід свого записника на вологому асфальті.

Він зупиняється на розі під тентом якоїсь кав’ярні і, розглядаючи мерехтіння ліхтарів, роздумує, чи не варто зачекати, поки на вулиці поменшає перехожих або хоча б ущухне дощ. Раптом він помічає, що за кілька кроків стоїть дівчина, вона також ховається від дощу під тентом і зацікавлено гортає записник, не інакше як його власний. Їй, мабуть, вісімнадцять, а може, навіть трохи менше. У неї світлі очі й волосся незбагненного кольору — неможливо навіть сказати, білявка вона чи шатенка. Убрана дівчина в сукню, котра ще два роки тому була досить модною, — зараз вона вщент мокра від дощу.

Хлопець підходить ближче, та дівчина не помічає. Здається, записник цілком поглинув її. Вона навіть зняла одну рукавичку, аби зручніше було гортати тонкі сторінки. Тепер хлопець бачить, що це точно його щоденник, розгорнутий на сторінці зі вклеєною картою з крилатими потворами довкола колеса зі спицями. Його почерк укриває карту й увесь папір довкола, зливається в суцільний текст.

Поки дівчина гортає сторінки, він розглядає вираз її обличчя — суміш збентеження й цікавості.

— Гадаю, у вас мій записник, — каже хлопець за якусь мить. Дівчина здригається від несподіванки й мало не випускає блокнот, але їй удається впіймати його, хоча замість нього на хідник падає її рукавичка. Юнак нахиляється, щоб підняти її, а коли підводиться й простягає рукавичку дівчині, та, здається, дивується його усмішці.

— Перепрошую, — каже вона, забираючи рукавичку й хутко заштовхуючи йому в руки записник. — Він випав у вас у парку, і я хотіла віддати його, але загубила вас у натовпі, а тоді... мені дуже шкода. — Вона схвильовано змовкає.

— Усе гаразд, — заспокоює хлопець, відчуваючи полегшення від того, що річ повернулася до господаря. — Я злякався, що загубив його назавжди, а це було б неприємно. Моя глибока вдячність вам, місс?..

— Мартін, — відгукується вона, і це звучить нещиро. — Ізобель Мартін. — Запитальний погляд прагне дізнатися хлопцеве ім’я.

— Марко, — каже він. — Марко Алісдер. — На язику з’являється дивний присмак імені — нагода промовити його вголос випадає не так уже й часто. Він так багато підписувався іменем, даним йому від народження, і прізвищем — перекрученим псевдонімом наставника, що таке поєднання вже здавалося йому майже рідним, але коли до літер додався ще й звук, усе набуває зовсім іншого сенсу.

Ізобель сприймає ім’я з легкістю, і це додає йому ще більшої справжності.

— Приємно познайомитися, містере Алісдер, — каже вона.

Він мав би подякувати дівчині, узяти свій записник і піти геть — це було б розсудливе рішення, але Маркові не надто кортить повертатися до порожньої оселі.

— Чи можу я запропонувати вам на знак подяки випити чогось, міс Мартін? — питає він, поклавши записник до кишені.

Ізобель вагається, мабуть, маючи на думці щось краще, аніж приймати запрошення випити від незнайомця на темному розі вулиці, але, на його подив, зрештою киває.

— Це було б чудово, дякую, — каже дівчина.

— Дуже добре, — погоджується Марко. — Тут неподалік є кращі кав’ярні, аніж ця. — Він жестом показує на вікно позаду них. — Вони зовсім близько, якщо ви не проти прогулятися під дощем. Боюся, у мене немає парасолі.

— Не заперечую, — відповідає Ізобель. Марко пропонує взяти його під руку, дівчина погоджується, і вони виходять на вулицю під дощ, який накрапав.

Вони минають квартал або два й виходять на вузьку вуличку. Марко відчуває, як дівчина напружується в темряві, але вона одразу ж заспокоюється, варто їм зупинитися біля добре освітлених дверей поряд із вітражним вікном. Хлопець притримує для Ізобель двері, і вони заходять до невеличкої кав’ярні, котра за останні кілька місяців стала його улюбленою, одним із небагатьох місць у Лондоні, де він почувається по-справжньому спокійно.

Усюди, де лише можна, мерехтять свічки в скляних свічниках. Стіни пофарбовано в розкішний і зухвалий червоний колір. На усамітнених місцях сидять кілька відвідувачів, а більшість столиків у залі залишаються порожніми. Вони сідають за невеличкий стіл біля вікна. Марко махає жінці за барною стійкою, та підносить два келихи бордо й залишає пляшку біля тендітної вази з жовтою трояндою.

Дощ лагідно стукотить у шибку, і хлопець із дівчиною ведуть чемну бесіду про несуттєве. Хлопець повідомляє про себе дуже мало, і Ізобель відповідає тим самим.

Коли він цікавиться, чи не голодна вона, дівчина ввічливо відмовляється, але така відповідь підказує, що вона страшенно зголодніла. Марко знову привертає увагу жінки за барною стійкою, і за кілька хвилин та повертається із тарелем зі скибочками сиру, фруктами й порізаним багетом.

— Як вам удалося відшукати таке чудове місце?