Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

— Методом проб і помилок, — зізнається хлопець. — І не забудьте про море гидкого вина.

Ізобель сміється.

— Співчуваю, — каже вона. — Хоча врешті-решт усе склалося якнайкраще. Дуже приємне місце. Наче оаза посеред пустелі.

— Оаза з чудовим вином, — погоджується Марко, піднімаючи келих.

— Нагадує Францію, — додає Ізобель.

— То ви з Франції? — запитує хлопець.

— Ні, — відповідає дівчина. — Але жила там деякий час.

— І я теж, — каже Марко. — Хоча відтоді вже минуло чимало часу. І ваша правда: це місце дуже французьке, і, гадаю, у цьому частина його шарму. Багато інших місць не переймаються тим, щоб зачаровувати.

— Ви зачаровуєте, — зізнається Ізобель і одразу ж шаріється й набуває такого вигляду, наче проковтнула б власні слова, якби могла.

— Дякую, — відгукується Марко, не певний, що можна було б іще сказати.

— Перепрошую, — каже Ізобель, вочевидь знітившись. — Я не мала на увазі... — Вона затинається, але, імовірно підбадьорена тим, що випила півтора келиха вина, говорить далі. — У вашій книжці йдеться про чари, — каже вона й дивиться на хлопця, очікуючи від нього якоїсь реакції. Проте Марко мовчить, і дівчина веде далі, руйнуючи тишу: — Талісмани, символи... Не знаю, що це все означає, але це якесь чаклунство, чи не так? — Ізобель нервово сьорбає вино й не наважується підвести очі.

Марко ретельно зважує слова, занепокоєний напрямом, у котрому розвивається бесіда.

— І що відомо юній панянці, яка колись жила у Франції, про чари й талісмани? — запитує він.

— Лише те, що я читала в книжках, — каже дівчина. — Не пам’ятаю, що всі вони означають. Я знаю лише астрологічні знаки та кілька алхімічних, та й ті не дуже добре. — Ізобель змовкає, наче вагаючись, варто пояснювати далі чи ні, але за мить додає: — La Roue de Fortune, Колесо Фортуни — та карта У вашій книжці. Я знаю цю карту. І маю власну колоду.

Якщо раніше Марко вважав дівчину лише трохи цікавою й казково чарівною, то це зізнання викрило ще дещо. Він посунувся вперед, роздивляючись її зі значно більшим зацікавленням, ніж мить тому.

— Ви ворожите на картах таро, міс Мартін? — питає він.

Ізобель киває.

— Ворожу, принаймні намагаюся, — зізнається вона. — Тільки собі, тож це навряд чи можна вважати ворожбою. Я... я навчилася цього лише кілька років тому.

— А ви маєте із собою колоду? — цікавиться Марко. Ізобель знову киває. — Мені б дуже хотілося подивитися, якщо ви не заперечуєте, — додає він, зауваживши, що дівчина не рухається, аби дістати колоду з ташечки. Ізобель уважно оглядає кав’ярню й решту відвідувачів. Марко недбало змахує рукою. — Не переймайтеся через них, — каже він. — Щоб налякати цей народ, знадобиться щось більше за колоду карт. Але якщо ви не хочете, я зрозумію.

— Ні, ні, я не заперечую, — запевняє Ізобель, беручи ташечку й обережно дістаючи колоду карт, акуратно загорнуту в клаптик чорного шовку. Вона знімає обгортку й розкладає колоду на столі.

— Дозволите? — просить Марко й тягнеться, щоб узяти карти.

— Чому ні, — здивовано відповідає Ізобель.

— Деякі ворожки не люблять, щоб інші торкалися їхніх карт, — пояснює Марко, беручи карти та пригадуючи подробиці своїх занять ворожбою. — Тож я не хотів здатися нахабним. — Він перегортає горішню карту: Le Bateleur. Чарівник. Марко не може стримати усмішки у бік зображення, перш ніж повернути карту до колоди.

— Ви теж ворожите? — запитує його Ізобель.

— О ні, — заперечує юнак. — Я знайомий із картами, але вони не озиваються до мене, принаймні не так чітко, щоб я міг щось зрозуміти. — Він переводить погляд із карт на Ізобель, досі вагаючись, якої він про неї думки. — А до вас вони озиваються, чи не так?

— Ніколи не думала про це таким чином, але, гадаю, вони таки озиваються, — каже дівчина. Вона тихенько сидить і спостерігає, як хлопець гортає колоду. Він робить це так само обережно, як вона перегортала сторінки його щоденника: делікатно притримуючи карти за кутик. Переглянувши всю колоду, Марко повертає її на стіл.

— Вони дуже старі, — зауважує він. — Значно старші за вас, дозволю собі припустити. Чи можу я поцікавитися, як вони до вас потрапили?

— Я знайшла їх у скриньці з прикрасами в антикварній крамничці в Парижі багато років тому, — каже Ізобель. — Господиня навіть не продала мені їх, а наказала просто взяти, забрати подалі від крамниці. Вона називала їх диявольськими картами. Cartes du Diable.

— Люди легковірні в таких речах, — зауважує Марко. Цю фразу його вчитель виголошував чимало разів, одночасно застерігаючи й наставляючи хлопця. — Їм легше зачислити щось до категорії зла, аніж спробувати зрозуміти. Неприємна правда, а втім, так