Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

1875-1880

Селія росте, мандруючи від театру до театру. Найчастіше вони перебувають у Нью-Йорку, але трапляються також тривалі гастролі в інших містах. Бостон. Чикаґо. Сан-Франциско. Поодинокі екскурсії до Мілана, Парижа чи Лондона. Усі вони сплуталися і вкрилися серпанком цвілі, оксамиту й тирси. Іноді дівчинка навіть не може пригадати, у якій країні знаходиться зараз, хоча це й не має великого значення.

Поки вона маленька, татко бере її із собою повсюди, демонструє дитину, наче невеличкого песика-мазунчика в розкішних шатах. Усі колеги та знайомі захоплюються нею, зібравшись після вистави в якомусь із пабів.

Коли Гектор дійшов думки, що Селія занадто висока, аби бути обожнюваним аксесуаром, він став залишати її в гримерних або готелях.

Щоночі дівчинка думає, що він, імовірно, не повернеться, але чародійник завжди завалюється до кімнати посеред ночі, часом ніжно гладить дитину по голові, поки вона вдає, що спить, але здебільшого просто ігнорує доньку.

Його уроки стають менш формальними. Якщо раніше тато займався з нею, хоча й не регулярно, але в точно визначені години, тепер він екзаменує Селію постійно, проте жодного разу не вдається до цього на публіці.

Чарівник Просперо суворо забороняє дитині виконувати руками навіть такі прості завдання, як зав’язування черевиків. Вона втуплюється у свої ступні, зусиллям волі мовчки змушуючи шнурки зав’язуватися безладними бантиками, а потім розв’язуватися, і супиться, коли вони затягуються у вузли.

На запитання татко відповідає не надто радо, але Селія довідується, що чоловік у сірому костюмі, котрого Гектор називав Александром, теж має учня і на них чекає щось на кшталт гри.

— Схожої на шахи? — питає дівчинка якось.

— Ні, — відповідає тато, — не схожої на шахи.

Хлопчик зростає в одному з лондонських особняків. Він нікого не бачить, навіть коли біля дверей його кімнати з’являється їжа на тацях із кришками. Порожні таці зникають так само загадково. Раз на місяць навідується чоловік, котрий стриже хлоп’я, не промовляючи ані слова. Раз на рік цей самий чоловік знімає з нього мірки для нового одягу.

Увесь час хлопчик читає. І, звісно ж, пише. Він переписує цілі розділи книжок, виписує слова й перемальовує символи, котрих спочатку не розуміє. Але згодом ці карлючки перетворюються під його пальцями, укритими чорнильними плямами, на добрих знайомих і щораз вишиковуються у стрункіші низки. Він читає історичні п’єси, міфи й романи. Потрохи вивчає нові мови, хоча в розмовах зазнає труднощів.

Час від часу він навідується на екскурсії до музеїв. Але завжди чомусь у неробочі години, коли інших відвідувачів дуже мало, а то й зовсім немає. Хлопчик обожнює такі подорожі — і скарби, що причаїлися в будинках, і нагоду втекти від рутини. Утім, вони трапляються рідко, а без супроводу залишати будинок йому заборонено.

Чоловік у сірому костюмі щодня навідується до кімнати малого. Зазвичай він приносить із собою новий стос книжок і залишається рівно одну годину, читаючи лекції про речі, котрих, як здається хлопчикові, він по-справжньому ніколи не зрозуміє.

Лише одного разу дитина наважується запитати, коли ж йому нарешті дозволять зробити щось самому, щось із того, що чоловік у сірому костюмі зрідка демонструє під час уроків, котрі відбуваються суворо за розкладом.

— Коли будеш готовий, — ось і всі слова, що хлопчик чує у відповідь.

Готовим його вважатимуть ще не скоро.

Голубів, котрі під час вистав Просперо з’являються на сцені, а іноді й серед публіки, тримають у хитромудрих клітках, які прибувають до театру разом із багажем та іншим приладдям.

Якось двері гупають, вежа зі скринь та валіз нахиляється — і клітка з голубами летить униз.

Багаж тієї ж миті сам собою виструнчується, але Гектор підіймає клітку, щоб оцінити шкоду.

Падіння лише налякало більшість голубів, але один із них зламав крильце. Гектор обережно виймає пташку, і, коли він ставить клітку на землю, поламані ґратки стають на місце.

— Ти можеш його вилікувати? — питає Селія.

Тато дивиться на пораненого голуба, а потім знову на дочку, очікуючи наступного запитання.

— А я можу його вилікувати? — цікавиться дитинка за мить.

— Ну ж бо, спробуй, — дозволяє чоловік і простягає дівчинці голуба.

Селія обережно погладжує тремтячу пташку й уважно оглядає зламане крильце.

Голуб видає придушений, сповнений болю звук, геть не схожий на звичний туркіт.

— Я не можу, — каже дівчинка, ковтаючи сльози, і підіймає пташку вгору, щоб віддати батькові.

Гектор бере голуба й м’яко скручує йому шию, не зважаючи на доньчині крики протесту.

— Усе живе працює за