Микола Зеров - Українське письменство

батько був маленький маґістратський урядовець, дід належав до духовного стану; першу науку він дістав старовинним звичаєм у дяка. Але дедалі, то все сильніше озиваються до нього впливи російські. Року 1783—1784 його віддають до Словенської, пізніше Катеринославської семінарії, що саме на той час перебувала в Полтаві. Що являла собою ця семінарія, можна гадати різно. З одного боку, в ній повинно було щось зостатися давнього, традиційного, спільного з тими «училищными колониями», які пішли від Київської Академії; з другого — на неї положив, мабуть, свою печать тогочасний архієпископ Словенський Никифор Теотоки, людина великої, і не тільки богословської, освіти. Відомо, що програм Словенської семінарії був поширений; крім давніх мов, введено нові: французьку й німецьку; можливо, звернуто було увагу і на російську словесність. Вийшовши з семінарії, Котляревський якийсь час жив на селі, учителюючи по поміщицьких домах. Тут він, як свідчить біограф, «бывал на сходбищах и играх народных и, сам переодетый, участвовал в них, прилежно вслушивался в народный говор, записывал песни и слова, изучал язык, нравы, обычаи, обряды, поверья и предания украинцев, как бы приготовляя себя к предстоящему труду». Але характерно, що цей самий «труд» виникає під впливом російського твору, а форма його стоїть в зв’язку не з Кониським та Некрашевичем, не з силабічним їх віршем, а з чотиристоповим ямбом російських поетів.

Дальша кар’єра Котляревського ще більше втягає його в оборот російського культурного життя. В 1796 р. він вступає на військову службу, бере участь в Молдавськім поході 1806—1807 рр., а в наступному році виходить уже в одставку, щоби через два роки перейти на службу гражданську, зайнявши посаду надзирателя в полтавському домі виховання дітей бідних дворян. Ця служба, сама по собі незначна, ввела Котляревського в круг губернського чиновництва та дворянства й допомогла йому зайняти в тих колах помітне місце, завдяки своєму «уму и талантам». Він зійшовся з тодішнім ген.-губернатором малоросійським кн. Лобановим-Ростовським, був його співробітником у справі організації козацького ополчення 1812 р., а потім, в обставинах мирного часу, одним з найвидатніших аматорів полтавського театру, причому дуже вдатно виконував комічні ролі в п’єсах популярного тоді російського драматурга Княжніна. Ще більше, як висловлюється біограф, «любил и ласкал» Котляревського наступник Лобанова-Ростовського на генерал-губернаторстві кн. Рєпнін, людина широких і ліберальних поглядів, той самий Рєпнін, що під час Польського повстання 1831 р. проектував відродити козацтво, доповідаючи Миколі І, що «малороссийские крестьяне» поневолені силоміць «происками царедворцев и малороссийских старшин, пожертвовавших счастьем родины для своих выгод». Для нього Котляревський написав свою «Наталку Полтавку», а для його дружини, що була кураторкою дівочого інституту, «предпринял огромный и напрасный труд», переклавши з французької мови «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению… св. Евангелия от Луки». В той самий час він належав до полтавської філії Біблійного товариства і був членом масонської ложі «Любви к Истине», що проіснувала в Полтаві вісімнадцять років, до закриття всіх масонських організацій наприкінці царювання Олександра І. Який був з Котляревського масон і яким чином взагалі можна погодити його тверезий, трохи скептичний розум з масонською містикою — це питання досить цікаве. На думку П. Житецького, масонство могло хіба тільки «укріпити Котляревського в його недовір’ї до філософської мудрості, що спирається на студіюванні природничих наук», та ще почасти в «його опозиційному відношенні до духовенства, з яким масони не згоджувались в багатьох релігійних питаннях». Але чи не помилково це буде — виключно на рахунок масонських поглядів віднести численні випади «Енеїди» проти духовенства і вчених, «попів і філозопів» і той знаменитий образ ученого в пеклі, що в товаристві «сутяги» і «мартопляса»

            фізику провадив І толкував якихсь монадів, І думав, звідки взявся світ.

Як би там не було, але масонство і театральне аматорство, знайомість з драматичною літературою росіян і приналежність до Товариства любителів російської словесності, державна служба і російська лектура — все це в великій мірі ослабило в Котляревському голос попередньої української традиції. Переглядаючи «Москаля-чарівника», ми легко можемо побачити обличчя Котляревського, російського чиновника і «службіста». Один з персонажів п’єси, Михайло Чупрун, чумак, з великим патріотизмом одповідає москалеві на його приказку: «Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош»: — «Ні, служивий, така ваша пословиця тепер нікуди не годиться… Тепер уже не те, що давно було… Ось заглянь у столицю, в одну і другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори, чи годяться наші куди чи ні?» Що це таке, як не простодушна гордість провінціального чиновника, що пишається високозаслуженими земляками? А от іще приклад. Біограф поета, уже цитований С. П. Стеблін-Каменський, оповідає про те, як зустрічав Котляревський російських літераторів. «Все почти посещавшие Полтаву путешественники и литераторы бывали у него (припоминаю Свиньина, Измайлова, Погодина, Маркевича, Гоголя); в подобных случаях Котляревский говорил немного, но все сказанное им было полно живого интереса и глубокомыслия». Що це таке, як не пієтет провінціального літератора перед наїжджими зі столиці гостями? І хіба не характерне це стремління Котляревського підтримати свою гідність, не принизити репутації, не випасти з тону? Хіба перед нами не живий образ українського письменника — представника російської літературної провінції? Таким Котляревський в дійсності й був — і тому, може, його «Енеїду» раціональніше розглядати в зв’язку з російським травестуванням, аніж з великодніми та різдвяними віршами, а «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника» сопоставляти не з інтермедіями та інтерлюдіями, а з драматичною творчістю сучасних російських авторів — «колкого» Шаховського та «переимчивого» Княжніна…

В 30-х роках Котляревський вважав своє діло закінченим і