Микола Зеров - Українське письменство

сам немов підводить підсумки своїй сорокалітній праці: переглядає і виправляє востаннє «Енеїду», яку передає для друку харківському книгареві Волохинову, наділяє Срезневського текстом «Наталки Полтавки», закінчує свій переклад «Евангельских размышлений». На початку 1835 р. він звільняється від обох посад, які займав — надзирательства в домі виховання дворянських дітей та попечительства над «богоугодным заведением», і скоро після того — восени 1838 р. — умирає, відпустивши на волю кілька душ своїх кріпаків.

Смерть Котляревського, як людини, причетної до російського літературного життя, одмічено було кількома некрологами в російських часописах.

§ 2. Котляревський і Осипов

Ми вже стрівалися з твердженням, що творчість Котляревського найкраще з’ясовується з погляду психології читача. І це в великій мірі так. Котляревський не належав до письменників з покликання, для яких все життя полягає в їх літературній праці; непереможна потреба ділитися своїми думками з широким світом не була йому відома, принаймні в тій мірі, як її знали Шевченко, Франко, Леся Українка. Його твори всі постали немов випадково, не з внутрішньої потреби вислову, але з якогось зовнішнього підгону, і являють собою коректив, а то і простий відгук на відповідні твори російські. «Мирный обыватель», «любимец публики», «веселый рассказчик, душа дружеских компаний, остроумный балагур, чтимый… за свою приветливость и хлебосольство», — Котляревський писав помалу, в хвилини відпочинку од службових та товариських обов’язків, писав для розваги, не надаючи своїй праці якогось більшого значення, не поспішаючи з друком, задоволений аудиторією кількох приятелів та знайомих.

Все це в достатній мірі з’ясовує, чому найбільший його твір — «Перелицьована Енеїда» — писалася на протязі цілих тридцяти літ. Існує переказ, ніби Котляревський розпочав її ще на семінарській лаві, отже, перед 1789 роком, і що саме за неї дістав він од шкільних своїх товаришів назву «рифмача». Але текстові порівняння[6] дають нам підстави гадати, що «Енеїду» до правди було розпочато пізніше, десь коло 1794—95 рр., уже після того, як з’явилися в світ перші частини російської «Энейды, вывороченной наизнанку» Осипова та Котельницького. З цією датою сходиться і твердження біографа, що, живучи на селі по виході з семінарії, Котляревський ще тільки «готувався до майбутньої праці». Закінчено «Енеїду» на початку 20-х років[7].

З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, що це твір не цілком ориґінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энейда» Осипова, твір не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і незле, як на свій час, виконаний. Як і оскільки Котляревський користується Осиповим, яке справжнє взаємовідношення обох «Енеїд» — це питання ще не вирішене остаточно. Акад. Петров[8] гадав, що Котляревський запозичив у Осипова «самую идею перелицованной Энеиды»; а його критик, київський проф. Дашкевич, вагався, чи не слід навіть Осипова вважати наслідувачем Котляревського, і, коли кінець кінцем не пристав на те, то тільки зважаючи на «более раннее появление Осипова в печати», при повній неможливості припустити його знайомство з рукописом Котляревського. Не бракує й інших, більш складних і плутаних поглядів. Але досить поверховного розгляду, щоби установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського від російської — Осипова та Котельницького. Перше — що торкається плану поеми. Як відомо, Осипов, відкинувши славнозвісний вступ Верґілія з його «Arma virumque сапо» («співаю, славлю») та «Музою» («Musa, mihi causas memera»), розпочинає свою поему, як і його зразок, німецький травеститор Блюмауер, безпосередньо з характеристики героя:

Эней был удалой детина