Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

якій стискалося страшне й невідворотне кільце. Кільце облоги – смерті – приреченості – безвиході – полону – мороку – крейдяне коло страшного й невблаганного майбутнього.

Чому я не перебрався на рідний правий берег? День-два – і вдома, де мати дивиться з-під чорних красивих брів (досі красивих), молодша спритна Дарка крутиться дзиґою подвір’ям. Дядьки з мого села, теж трактористи, «призвані» в обслугу, повтікали ще до переправи. Заходилися, як і я, скручувати шипарі з гусеничної тракторної платформи, а потім «до вітру» в кущі й назад – у Княжу. А я? А я лишився.

Чорне вороння клубочиться над дорогою, розсідається на березах, що біліють уздовж вулиці; його густе й хрипке каркання супроводжує нас щоразу, коли йдемо в Проскурів на роботу чи повертаємося за колючий дріт. Ми йдемо, навалюючись плечима на сусіднього в шерензі, наступаючи на п’яти передньому, сварячись на задніх, які теж шпортаються об наші ноги. Ми йдемо («Ми йдемо… Ми досі йдемо? Куди ж ми йдемо?»), вишикувані по чотири, шерега до шереги, майже рівним строєм, а попереду й позаду нас, вилискуючи темними касками й автоматами, сунуть конвоїри, тримаючи на міцних ланцюгах кількох вгодованих (не те, що ми) псів.

Добре, коли за старшого Ганс, тоді є надія отримати гнилуватий, подекуди чорний від розм’яклої, погано зчищеної землі буряк, а як пощастить, навіть два. Ганс такий, він ніколи не омине їздового дядька з підводою буряків, який намагається з’їхати на узбіччя, щоб дати дорогу безмежному потокові в’язнів. «Komm!» – грізно вказує наш милосердний кат на те, що може бути привабливим тільки для вимордуваного голодом арештанта. Ком! Хвилина-дві, і купи буряків наче й не було, і візничий чекає, щоб, пропустивши нас, розвернутися й знову поїхати на село, щиро сподіваючись, що вдома йому пощастить із першого разу все втовкмачити німчукові.

Голод, який переслідує, як муки нечистого сумління, скрізь і всюди, палить невгасимим полум’ям десь у центрі сонячного сплетіння, владно проступає уві сні незчисленними смаколиками, які силкуєшся з’їсти, тягнешся рукою, береш, жуєш, уплітаєш за обидві щоки й прокидаєшся з лютим, розбурканим нічними галюцинаціями почуттям невситимого голодного звіра всередині. А ви й не знали? Так знайте, я – звір! Злий і голодний звір!

Homo sapiens? Lupus, сірий, степовий, звичайний, який решті homini lupus est, та й вони, ці інші гоміні, теж зовсім не гоміні, а такі ж прості вовки.

Так, я – звір, який хоче вп’ястися зубами в соковитий шмат м’ясива! Та що там казати? За черствий окраєць, пожбурений у скупчення в’язнів жалісливим перехожим, за надгнилий буряк, схоплений із довгої підводи шкарубкою, чорною рукою з нестриженими, обдертими до крові нігтями, кожен ладен битися до останнього, допоки жеврітиме надія вирвати з цупкого, але вже ослаблого товаришевого п’ястука щось придатне для їжі, те, що, захлинаючись слиною, можу гризти всю дорогу, а частину ще й заховати на собі, щоб увечері перед сном блаженно поглинути, задобрити хоча б цим мізером невсипуще почуття голоду.

Голод… Слово страшне, фатальне, немилосердне, люте самою своєю семантикою, а коли ще й додати погибельне – «мор»… А Єфрему – десятилітньому хлопчакові – судилося пройти всіма колами пекельної голодної безодні…

Страшний, чорнющий до антрацитового дна найглупішої темряви зимовий вечір. Ніщо не світиться в нашій хаті: натоплена вдень матір’ю піч, у якій у порожніх баняках грілася лише вода, міцно причинена заслінкою, каганчик – саморобна лампадка, що масною жовтою цяткою звично поблимувала в кутку перед іконами, – не знати де й дівся, мабуть, здертий разом зі Спасом, Богородицею та Миколою Угодником спритними комсомольцями Савою Невмиваним і Прохором Безпальком, згинув у гуготінні до неба розкладеного вогнища на задвірках колгоспу. Але я розрізняю бліду материну постать у самій сорочці. Вона накрила тата кожухом і сама ніби прилягла зверху – силкується не дати життю вийти з батькового тіла, а натомість продовжує його агонію, не пускає його душу відлетіти. Це вона в страшній нестямі захрипіла на сільських гробарів, що вже було намірилися волокти тата на свою вщерть заповнену трупним ужинком гарбу, самим лише поглядом зупинила цих закам’янілих у безмежній байдужості, звиклих до всього дядьків «на должності».

– Він іще живий! – не закричала, бо який уже може вирватись крик із ввалених, присохлих до спини грудей, а зашипіла, лягла згори, охопивши батькове вихудле й виснажене, але досі кремезне тіло.

Батько завжди був показний, високий, з буйним кучерявим чубом, що, «як барвінок, в’ється». Порівняно з ним мати здавалася ще тендітнішою – невисока, худорлява, з аристократичною (звідки воно в простої селянки?) поставою. Як вона трималася, коли всі ми – дід із бабою, я й дві молодші сестрички, батько – уже майже не підводилися після страшного двомісячного посту? Звідки бралися в неї сили? Де вона знайшла той невидимий внутрішній ресурс, який не лише її тримав на ногах, а ніби передавався й нам? Чому вона змогла вистояти, вижити, а батько – такий сильний, волелюбний, гордий своєю належністю до нашого хоч і простого, але чесного й достойного роду – не зміг?

Тоді мені було десять років. Але пам’ять не по-дитячому зафіксувала стан голодного марева. Пізніше я переконався, що ніколи не забуду страху, помноженого на голод, змішаного з розпачем. Пам’ятаю все до найменших дрібниць (а надто «той» день): ґвалт, грабунок, волання родичів і цей мій страх, холодний і паралізуючий, страшний уже тим, що нічого не можна змінити – ні в моєму житті, ні в моїй пам’яті.

Той день… У той день батько безсило стискав свої пудові кулаки, а колгоспні «активісти» обдирали нашу хату до нитки, нахабно, як то кажуть, серед білого дня вигрібали все до останнього гнилого буряка з помийниці, до замочених у поташі старих робочих сорочок, котрі чомусь теж були необхідні «будівничим» комунізму, як і все «куркульське» майно, починаючи з подушок, перин, святкового та буденного одягу