Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

виривається короткий смішок? Чому не хочеться відпускати Вовчину руку? Звідки бажання поцілувати цю бліду щічку, яка світлою плямкою проступає з великого, утричі обкрученого навколо шиї шарфа? І я таки цілую. Вовка смикається (від несподіванки? задоволення?) і починає щось невдоволено бурмотіти про те, що «треба поспішати, ще далеко йти, а вже нерано».

На Хрещатик тепер іти не можна, хоча так і швидше. Додому, на острів, так швидше. Але там кучугури побитого-потовченого скла – каміння – залізяччя, нагромадженого гігантськими насипами, що звисають рваним шматовинням із перехняблених, закопчених і зчорнілих остовів того, що колись було (та чи було?) будинками. Вулиця, перегороджена величезними протитанковими «їжаками», гігантськими барикадами з мішків із піском… І навіть сніг не здатен приховати цієї страшної руїни й пустки, що роззявила величезну хижу пащеку на місці квітучого колись Хрещатика.

Невже це гігантське місиво і є Хрещатик? Хрещатик? Той самий, із безжурно-дзвінким трамваєм, з натовпами нарядних паній на тротуарах, відбитих і помножених у вітринах незліченних магазинів – і все це пливе – рухається – сміється, шукаючи тінистого марева в спекотний літній день? Чому саме в літній і спекотний? Так запам’яталося.

Коли війна скінчиться, ми будемо працювати тут, на Хрещатику: розгрібати каміння, розчищати завали брухту, потовченої цегли, змітати на купи сміття. Колись і ми, мов мурахи, будемо рити нові траншеї для каналізації, водогону, телефонних та електричних дротів. Нюся, яка вже отримає виклик у технікум, Вовка і я (ми ще будемо довчатися в школі), мама й тьотя Галя. А тато? Тато – ні. Він знову буде бакенщиком.

«Нюсю! Жалій Клавочку!» А вона й жалітиме. Нюся завжди жалітиме мене. І з Вовкою, і коли вже без Вовки, і без мами, без тата, без Жори (він «знайдеться» аж у сімдесят першому році, коли батьків уже не буде). Саме Нюся, двоє її дітей, чоловік (теж Вовка) стануть моєю родиною… Іншої я не матиму. Ніколи.

Єфрем

Нагодуйте мене, зогрійте!..

Підійміть з очей моїх

перевесла побряклих вій!..

Ви налякаєте мене крихтою хліба,

а я вас бліддю своїх повік.

Я північний, муругий вовк,

владар безмежних, сухих степів.

Я підковою спеки весь хліб потовк

і вночі над мерцями вив.

Ґео Шкурупій. Голод

Сніг. Білий здаля, а зблизька весь подзьобаний кратерами підталин, місцями темний, закаляний брудом, з примерзлим ганчір’ям і собачим послідом. Сніг аж по темну смугу лісу на обрії. Він заполонив увесь простір, він усюди, аж доки сягає око. І тут – під ногами, біля бараків – нашого тимчасового притулку, і там далі – до вуглистої смуги дороги, що губиться десь за обрієм і якою нас, нещасних в’язнів Ракова, женуть на щоденну роботу. Сніг збився тисячами підошов – розкислими грубими черевиками, важкими кирзаками, саморобними селюцькими чоботиськами, благенькими літніми плетеними сандалями, іноді просто онучами, а часом – голими п’ятами (у Ракові можна поміняти їжу, цигарки, самогон, здобуті всюдисущими спритниками й штукарями, на будь-що з арештантського гардеробу, а можна й геть «домінятися»). Цей сніг укачався в рівний крижаний із жовтувато-бурими смугами настил.

Я – Єфрем. Мені вісімнадцять, а може, уже й дев’ятнадцять? Я втратив лік дням, просту пам’ять часу, я – живу – тут – і – сьогодні, не замислюючись про завтра. Якщо вже було зимового Єфрема, бо саме на нього я народився, чим і вдостоївся імені, то мені вже дев’ятнадцять, хоча це й не має жодного значення: зовсім не принципово – умерти у вісімнадцять чи в дев’ятнадцять років. А жити хочеться страшенно! Вижити будь-що! Не впасти під автоматною чергою, не гризти від спраги брудне, мерзле місиво на землі в нападі пропасниці, не задихатися повільно й невблаганно від табірних сухот, вихаркуючи шматки легень упереміж із кров’ю, не гнити заживо від почорнілих обморожених ніг, зрештою, просто прокинутися зранку на вкритих прілою соломою холодних дошках у зимному бараці-домовині, крізь щілини між колодами якого свище невтишимий сіверко, і юрбища голодних пацюків бігають без відпочинку по худих тілах в’язнів у пошуках того, чого тут аж ніяк не може бути, – їжі. Якщо душа по смерті вирушає в пекло за свої земні гріхи, то за життя за них вона опиняється тут – у Проскурові, у цьому концтаборі для військовополонених.

А я? Як потрапив сюди, до Проскурова? Не солдат, а в тракторній бригаді (видали синього військового комбінезона – обслуга) тягав гармати, ящики зі снарядами, рив окопи й бомбосховища, нагортав землю на дзоти (із лівого берега Дніпра, біля Переяслава). Там… У селі із затишною назвою Миле, де у великій хаті голови колгоспу (я і ще двоє таких самих «воєнних» трактористів) щодня на столі і борщ, і вареники, і карасі в сметані.

Чекали німця. Рили окопи. Збирали хліб (як до війни або так, начебто й не було ніякої війни). Невигідність позиції лівого берега була очевидною – низький, проглядається, мов на долоні, – легше поцілити, наново переорати й засіяти «зерном» наших трупів. Але ж чи був у нас вибір? В армії, що відступає? Жодного вибору. Його просто не могло бути.

Чекали німця. А його все не було. Його все не було? Лише тінь від ненависного літака з чорними хрестами низько над землею, кулеметна черга й знову тиша. Тиша, у