Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

й закінчуючи всією живністю з нашого двору, усім збіжжям і городиною з комори. Лемент стояв несамовитий – дід хапав за барки колгоспних посіпак – учорашніх лайдаків, злиднів і п’янюг, що раптом опинилися при владі. У нього, уже добряче потовченого й заюшеного кров’ю, висла на руках баба, яку він намагався відіпхнути, відкинути, щоб знову марно рятувати своє кревне (це зовсім не було грою слів, бо все справді наживалося власними натертими до кривавиці від тяжкої праці руками). Мати благала, плазуючи навколішках, залишити бодай щось дітям, виставляючи наперед меншеньку Олюньку, яка допіру сп’ялася на ніжки, а ми з шестирічною Даркою, нічого не тямлячи від страху, забилися на піч, закривши собою невеличкий лантух із зерном, проте наші дитячі тільця його не врятували.

Той день, що розколов життя навпіл (щасливе, усміхнене дитинство «до» і страшне голодне мордування й раннє сирітство «після»), ще багато разів повернеться до мене, породить купу запитань, на які не знаходитиму відповідей (будуть лише здогади – абстрактні, розпливчасті, аморфні). Чому? За що? Без жодного милосердя й співчуття? Чи можна було врятуватися (якби ж знати, де впадеш)? Ми ж могли зробили сховок, викопати якусь яму й туди заховати трохи харчів? Могли? Чи озброєні довгими щупами «колгоспники» все одно знайшли б їх, підгледіли, пронюхали?

Та й як змиритися, що саме ти, твої рідні стали «зайвими» в цьому житті, у цьому простуванні у «світле» майбутнє, що про нього не раз торочили заїжджі агітатори? Хто мав право це визначати?

Ми були «баластом»? Для кого? Для чого? Блакитної Савої – Загірної Комуни – Ельдорадо – Комунізму? За все моє довге й непросте життя жодної відповіді…

Мій дід знав: «Це ж нечиста сила! До нечистої сили не піду». Колишній солдат царської армії, який, прослуживши двадцять п’ять років, складав копійчину до копійчини, купив землю, одружився з тією, що погодилася піти за підстаркуватого парубка, обріс господарством. «Віддати все? Кому?» – уся його віра, світогляд, проста, успадкована з діда-прадіда селянська логіка повставали проти цього. «Краще здохну, а до нечистої сили не піду», – бурмотів він навіть у передсмертній агонії.

Першою, звісно ж, пішла Олюнька. Заснула одного дня й не прокинулася. Потухла маленька свічечка її долі, так і не встигнувши прогоріти бодай найменшу частинку. Мати сиділа скам’яніла, хрестом склавши руки на грудях, беззвучні сльози котились її обличчям.

– Юхремчику, синку, – озвався батько з полу, – а піди-но сьогодні до школи. Мо’, знову булочку американці дадуть?

Долаючи нехіть до будь-якого руху, бодай найменшої дії, поволі, з останніх сил став насувати чоботи, які ніяк не хотіли налазити на розпухлі, водою налиті литки. У холодній, ледь протопленій школі учнів майже не було, а ті, хто таки дошкандибав, більше скидалися на маленьких живих мерців, що скляними очима стежили за такою ж худою, малорухомою подобизною людини біля дошки.

На перерві підійшли із сусідським Іваном до магазею біля школи. Припали до погано припасованих, подекуди прогнилих дощок, намагаючись роздивитися, що позвозили туди колгоспники. Я знайшов якогось патика й узявся колупати ним стіну, а Івась сів біля мене на широкій призьбі.

О диво! Справжній скарб! У мою брудну, порепану долоньку з прокрученої дірки посипалася стара, мабуть, торішня века упереміж із мишачим послідом. Вона гнила тут, перетрублена мишами, нікому не потрібна чи просто забута. Я запихав її в рота, давився, силкуючись проковтнути, зняв шапку і вже в неї патиком намагався наколупати ще.

– Івасю! Поглянь – века!

Іван не відповідав, я обернувся до нього: він неоковирно зсунувся набік, відкинувши голову, обличчя було умиротворене. Перейшов уже межу? Він – уже – не – тут? А я? Невже скоро настане й мій час? Я заплакав і пішов по вчительку.

Коли приніс додому веку, Олюньки вже не було. Батьки сиділи, притиснувшись одне до одного, тато помітно здав, ніби Олюнька була тим єдиним, заради чого він змушував себе прокидатися зранку. Мама не випускала його руки, вона, певно, відчувала його близьку смерть і хотіла набутися з ним, надихатися ним на все своє подальше самотнє життя. Здобуті мною півшапки веки дали сякий-такий пожиток на декілька днів.

Пригадую, як мати силкувалася обмити батька, як синюваті з перепою колгоспні гробарі волокли його з хати, ніби якийсь лантух. Піти за ним у його останню путь ніхто з нас уже не міг.

Де твоя нова хата, тату? Чи в тому неглибокому, нашвидкуруч виритому рові за селом? Таточку мій ріднесенький! Я ж тепер сирота в цьому великому злому світі! Таточку!

Я лежу на полу замість батька, на батьковому місці. Я не пам’ятаю, як померли баба й дід, знаю тільки, що їх уже немає. Я лежу й гнию: на спині, там, де лопатки, роз’їли шкіру багрянисто-червоні чиряки, глибокими вирвами – так, що палець можна встромити, – розгорнули тіло ледь не до кісток. Мої спухлі ноги вже не можуть утримати моє легесеньке тіло. Біля мене мати. Чорні вуглини її очей печуть, не дають мені заснути, поринути в солодке небуття. Вона десь ходила, щось принесла в брудній шматині – жменьку вареної гречки – і тепер намагається нагодувати мене.

Уже весна. Я ще живий… Я ще живий? Мати вблагала зарахувати її до колгоспу. Бідна моя мати, сіромашна Марія, чиє серце сім разів по сім пройняв меч болю, смерті й розпуки! Як вона цього домоглася? Плазувала перед своїми катами? Перед тими, хто грабував її родину, прирікав її діток на голодну смерть, зживав зі світу її чоловіка?

Згорьована Марія пече коржики з молодого споришу та лободи й годує нас, уцілілих (мене й Дарку), ходить у колгосп на роботу, а ночами, коли думає, що ми спимо, по-звірячому виє в кулак і здригається від німотного, здавленого плачу.

Кати! Ті,