Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

що були, і ті, що є: комуністи – нацисти – фашисти – гебісти – усі решта… Як вам спиться, напившись нашої крові, море якої розлилося широко по Вкраїні, хоч куди позирнеш, поглянеш? Ви не рогаті, не хвостаті, не казково потворні. Ви звичайні. Прості селюки, які зростали, як і годиться сільським дітям, переходячи з гусячого в телячий клас, любили влітку спати в коморі на сіні, а взимку – на печі в просі. Прості німчуки, які почули слово «нація» й намагалися випекти його тавром на спинах народів. Хто дав вам право вершити людські долі, морити нас голодною смертю, обливати свинцем і залізом, палити живцем і труїти газом? Посада? Партія? Клас? Нація?

Ця відчута тоді, ще в дитинстві, повторена тепер і тут, у Проскурові, беззахисна, принижена й скоцюрблена поза жертви (чи зашморг смерті, голодної, повільної, а чи націлена на тебе зброя – не має значення) і породжені нею страх, ненависть і лють. Так, лють! А як інакше? Зло завжди породжує до себе подібне! Саме так – вирвати, вигризти зубами все! Так само, як знищили все моє! Вибити зброю й націлити на ворога! Щоб уже не ти, а він у смертельних корчах… Але поки я беззбройний, одиниця з нашитим на рукаві номером (без імені й прізвища), і я не знаю, чим і як боротися за вільний світ. Вільний світ – довкола чи в мені – що це? Чи існує такий?

Мені було лише десять, а зараз мені аж вісімнадцять (чи, може, лише вісімнадцять?), але пам’ять моя (пам’ять, яка несе відбиток ваших злочинів) жива. Бо й правда жива. А істина невмируща.

Втеча

Сьогодні вночі йшов сніг, справжній, зимовий. Хурделиця, як жива, тоненько скімлила за благенькими стінами бараку. Мені снилася мама Марія, вона молилася за мене в порожньому кутку нашої хати, там, де колись висіли ікони.

Я сам у цьому голодному й холодному світі. Але я молодий і сильний, я встигаю вихопити спритною рукою буряк із підводи, я можу пробитися до круглої металевої печі посеред нашого бараку, обліпленої зусібіч, як капустяна головка тлею, померзлими в’язнями, і я, дасть Бог, не обмерзну до чорної смердючої гнойовиці в благенькій арештантській робі. І ще: я хочу будь-що вижити, повернутися у – світ – по – той – бік – колючого – дроту, у той знаний мною вільний світ. А як вижити немолодим, немічним, покрученим життям, завчасу посивілим, які кволо, через силу спускають ноги з дерев’яних, нічим, крім скупеньких оберемків сіна, не покритих нар, довго кашляють, люто ськаючи вошей? Прокинувся зранку – радій і цьому, радій баланді, яку великим ополоником, але скупою рукою, присмачену незрозумілою німецькою лайкою, спритно розливає в бляшанки з-під консервів рудий високий фріц.

Немічні, старі, хворі тут не виживають… Сьогодні ми знову були на «уборці»: прибирали спорожнілі єврейські будинки від «майна» колишніх власників, готуючи приміщення для квартирування ще одного, нещодавно прибулого німецького батальйону. Я ніколи раніше не чув слова «національність», а якщо й чув, то ніколи не замислювався про його значення. Але ось зараз, на цій війні, я нарешті спізнав страшний його зміст, спізнав і вжахнувся долі не-арійців, і зрадів, що я – не єврей. Я бачив їх здалеку, таких, як і ми, наляканих, зігнаних, як барани в отару, в’язнів, що брели, несучи на своїх спинах тавро у вигляді жовтої зірки, присуваючись дедалі ближче й ближче до невідворотного страшного майбутнього…

Ми тягли піаніно з квартири на другому поверсі, що, як живе, ревло й здригалось усіма своїми клавішами від кожного нашого необережного руху. Той, хто правив за четвертого носія, вочевидь не справлявся: з останніх сил намагаючись не впасти, він зайшовся надривним сухим кашлем, щойно ми виволокли нещасний інструмент за будинок на задвірки.

– Er ist mehr tot als lebendig… Tuberkulose![1]

Ця фраза, кинута одним із конвоїрів знічев’я, видмухана разом із цигарковим димом, пролунала в унісон з автоматною чергою. Кашель перейшов у передсмертне харчання, а конвоїр уже на мигах наказував нам:

– Nimm die Schuhe![2]

Але ніхто з нас трьох не поворухнувся; постоявши хвилину з непокритими головами, ми помалу рушили до парадного входу. Уже пізно ввечері в бараку мій товариш Ванька з Воронежа, присунувшись до мене впритул, у самісіньке вухо, так, щоб чув лише я, зашепотів те, що я й так знав про цього «сьогоднішнього», про його маленьку дочку, про дружину, які чекають на нього й чекатимуть далі, бо ніхто їх не сповістить, що його вже немає… А може, так і краще?

«Любий мій синочку Юхреме! Молюся за твоє повернення вдень і вночі! Болить душа моя за тебе! Усі думки мої зайняті-заповнені лише тобою!

Повернулися механізатори Гриць і дядько Петро, що ото з тобою техніку були погнали за Дніпро, прийшли скоро, майже відразу, десь за тиждень. Казали, що вас німці сильно бомбили дорогою, гуло страшно, неба не стало видно через ті кляті літаки. Полякалися, що страх, покидали ті трактори – і додому. А офіцери товсті, як ті літаки побачили, чимдуж у кропиву порачкували. А німець літає, як шуліка над курчатами, і куди хоче, туди й цілить…

Казали, що ти, щоб трактора все-таки за Дніпро переправити, уночі поскручував шипи з коліс, бо вдень сильно бомбили переправу. А що далі? Як далі? Чула ще, що наших там, за Черкасами, німець у кільце загнав, усіх у полон загріб, а хто здаватися не хотів, тих постріляв…

Ох, Юхреме-Юхреме! Чого ж