Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

До втечі все готове. Лише негоди очікував Макар Джовба. Щоранку, підводячись із нар, спочатку дивився на свій «барометр» – підсохлий ялиновий сучок, прибитий до стіни окоренком. Але тонкий обкорований кінчик свій кирпатий «ніс» щодня задирав веселіше й вище. Макар бурмотів прокльони. Він знав напевно, що сучок не схибить, але поглядав із надією на небо, на роботі придивлявся до жуків та іншої тайгової живої дрібноти. Однак ніщо не віщувало швидкої зміни погоди. І мурахи від світанку до смеркання звично поралися біля свого житла.

Що яснішало небо над головою, то похмурішим ставав Макар. Невиразна тривога охоплювала все більше, переслідуючи всюди, наче гнус у спеку. Знав: у тайзі не наздоженуть. Не знайдуть. Одне слово, не загине. Турбувало інше: чим виміряти, як зважити свою правду та правду Закону. Адже втеча – не відвідини родичів, які частуватимуть чаркою й пельменями. З ким порадитися?! Навіть двом товаришам, котрих несподівано подарувала неволя, відкрився не до самісінького денця… Скільки думок «зважив»?! Особливо тяжко вечорами, коли після нелегкого дня барак затихає у важкому сні і лише різноголосе хропіння порушує нічну тишу та його нестерпні думи.

Хлопець сполохано крутився на жорстких нарах. Погляд звично «бігав» по темних, похапцем тесаних дошках барака, розмальованих соромітництвом; а забудеться юнак під ранок у тривожному сні – тріщини й щілини стають чистими ріками; дерев’яні візерунки й шорсткості – завалами та безкінечними нетрями з раптовими галявинами ягід лохини[4], брусниці та малини. Він продирається крізь хащі, а позаду переслідувачі – ні, не погоня це, не звір. Та й не боїться він звіра, а від ловитви давно відірвався. Це щось невідоме, невидиме невідступно стежить за кожним його кроком і, здається, іноді зітхає тихо, осудливо…

Минув майже місяць. Макар нарешті зважився на втечу. Розгулює десь тайгою негода, не квапиться у їхні краї. З кожним днем думи, як необтесані брили, важчали, тривожнішали. Не книжкові сторінки перегортав. Перекидав здоровенні колоди-топляки, що не один рік пролежали на дні річки…

У дитячій колонії Макар тримався осібно. У стані тупого оціпеніння працював, закінчував школу, не спроможний усвідомити те, що сталося. Сімнадцять років виповнилося хлопцеві, а вигляд мав на двадцять п’ять: м’язистий, кремезний, наче з кедра тесаний, а зростом – у жодні двері без поклону не заходив. Лише пушок на бороді й щоках та високі, дзвінкі нотки, що інколи проривалися в густому басі, підказували про молодість.

Відтоді, коли домашні довідалися про адресу колонії, Макарові зачастили білі трикутники від матері і списані знайомими, схожими на бублики карлючками від діда. Старий повідомляв: на ділянці Михайловича палала тайга. Він трішки обпік руки, брови підсмалив і бороду зачепило – тепер ходить голомозий. Пустили ж червоного півня високі гості Михайловича. Перебрали «бобри» й не втримали шашличний вогонь. А дерева згоріло чимало. Добре, що небо подарувало мокрий сніг, бо вогонь перекинувся б і на їхній кордон. Шкода дерева, але лихо не без добра: тепер «бобри» для шабашу вподобали іншу ділянку, тому в нас поспокійнішало. Взимку дід писав про ведмедя-шатуна. Мабуть, потурбували ненароком клишоногого в барлозі, ось і пішов вештатися тайгою. А шатун – він завжди шатун. Лихо – поряд. Довелося «нагодувати» жаканом господаря тайги. М’яса вистачить до весни. А так усе спокійно. За всіма прикметами звір відзимує.

Писали друзі. Від Льонька, Андрія, а іноді й від Герки листи надходили в конвертах і тому здавалися не такими теплими, близькими. Та найчастіше писала Жека. Майже через день хлопцеві вручали трикутник. У ньому – усі подробиці про життя будинку на кордоні і навіть у селищі.

Мовби наяву, Макар бачив Гордого і Дружка. Чотирилапі друзі тужливо очікували його біля хвіртки або перелазу; хлопець чув нетерпляче іржання Орлика, дзвінкоголосий спів півня вранці, степенно-лінькувату бесіду рогатої Машки з льохою. Потік листів від сестри не вичерпувався. До них звик навіть цензор. З усього видно, він лише інколи виконував свої обов’язки…

Одержувати листи Макар любив, але конверт обпікав пальці: його адреса, здавалося, складалася більше з цифр, ніж із літер.

Настав 1953 рік. Десь на півдні країни та й у Європі починала буяти весна, а в дитячій колонії у душах неповнолітніх в’язнів лютувала зима, коли голос Левітана через «тарілку», що висіла на стіні, землетрусом приголомшив людей на планеті Земля. Повідомлення про хворобу Вождя знедоленого людства не просто схвилювало. Хто раніше міг подумати, що захворіє сам Сталін. Наступний день подарував надію. Після введення кисню вранці четвертого березня стан здоров’я вождя дещо покращився. Під час читання бюлетеня не лише друзі, а й вороги в усьому світі затамували подих. Чекають слів диктора. Чекають газети. Байдужих не було. Друзі чекали слів добрих, вороги з неменшим нетерпінням – кінця. Для друзів смерть здавалася неможливо-неймовірною – Місяць упаде на Землю…

Почувши 5 березня повідомлення по радіо, Макар оціпенів: серце ніби на мить зупинилося, потім застукало, закалатало, в голові і в грудях наче щось вибухнуло, лопнуло; зникли люди, «колючка» з кульгавими вишками в кутах, бараки; зникли земля і небо, мов голову зачепило краєм дерева, що завалилося в робочій зоні, – він не пам’ятав, скільки пробув у темно-глухому світі; а прийшовши до тями, не міг збагнути, чому з носа юшить кров: чи то від внутрішньої перенатуги і болю душі, чи то від удару об стінку барака. Чомусь згадав, як із Льоньком, Геркою та Андрієм мріяли: вступлять до МГУ і прокрокують восени парадом Червоною площею, щоб на власні очі побачити тих, кого з колиски знали тільки за фотографіями й портретами.

Нарешті ті, хто не довіряли словам, прочитали в газетах:

№ 63. Правда. Середа, 4 березня 1953 р. Ціна 20 коп.