Влад Наслунга - Вітер часу

Міша зняли кімнату в Старому місті, недалеко від будівлі Управління, куди ходили пішки. Старе місто складалось з кварталів глинобитних одноповерхових будинків з внутрішніми дворами за високими глиняними стінами-дувалами. Серед кварталів текли арики, стояли мечеті, існувало зовсім інше, східне життя.

Їхня кімната була в такому ж глинобитному будиночку і мала окремий вхід з дверима з тонких дошок. Між дошками, пофарбованими облізлою блакитною фарбою, виднілись щілини. Підлога в кімнаті теж була глинобитною, а замість меблів – ніши у стінах, куди можна було поставити чайник і піали. На низькому дерев’яному помості стояв стос кольорових ковдр.

Володя і Міша привезли розкладушки, спальні мішки і радіоприймач «Спідола».

Сусід Володі по кімнаті, Міша, був рівного характеру, не кричав, не метушився, мав природжене почуття власної гідності. Не цурався компанії і міг випити, хоч і не напивався, як кажуть, до загуби пульсу. Отже, він був прекрасним товаришем: нічого не приховував, але і не базікав. Усе розумів з півслова, делікатно терпів вибрики друзів і з легким гумором ставився до дійсності.

Хазяїном будинку був старий узбек, як з’ясувалось, голова «махалі», тобто кварталу, в якому жили усі його родичі. Разом з ним в будинку мешкала родина його старшого сина. Стосунки у Володі і Міши з хазяями відразу налагодилися, вони вчасно платили за квартиру по тридцять рублів на місяць. Хазяїн вважався червоним партизаном, у двадцятих роках він разом з червоною армією боровся з басмачами. Він хворів на астму і, як заслужена людина, безкоштовно отримував дефіцитні імпортні ліки, які відразу ж продавав. Аксакал був також хранителем «общака» – грошей, які йому у вигляді внутрішнього податку здавали родичі. Про це Володя узнав, коли хазяїн попрохав його і Мішу порахувати гроші. Вони пішли в його житло, де він розпоров матрац і витрусив на ковдру купу банкнот. Виявилось сімдесят дві тисячі. Гроші, за словами діда, зберігались для допомоги членам родинного клану, якщо вони, наприклад, потрапляли під слідство або навіть у в’язницю, або ж їм була потрібна медична операція тощо.

Такі ж самі добрі стосунки у квартирантів були з хазяйкою – дружиною старшого сина, узбечкою років сорока, яка полюбляла з ними побалакати про політику. Бачити квартирантів вона могла зранку, коли вони по черзі бігли до туалету, розташованому при виході з двору. Особливість туалету складалася в тому, що двері його були височиною тільки до поясу, так що коли Володя присідав, голова його височіла над дверима. Цю голову міг бачити кожний, хто входив до двору або виходив з нього. Хазяйка звичайно зупинялась перед дверима і розмовляла на теми, які її цікавили, а Володя думав, що запізнюється на роботу, але не міг встати.

Володя і Міша вдома тільки ночували. Вдень були на роботі, а ввечері з іншими колегами-холостяками йшли до центру міста, де разом з хрущовською відлигою з’явились кав’ярні і коктейль-хол, в якому виступали джазові колективи. У вихідний день Володя і Міша ходили на гості до тих працівників експедиції, родини яких мешкали в Ташкенті – до старших геологів або ж до жонатих друзів, однокашників Міши. Вони вже отримали квартири у великому новому будинку Об’єднання в південно-західній частині міста. Один з них, Женя, мешкав у двокімнатній квартирі, дружина залишила його, поїхавши назад на Урал. Іноді сюди приходили дівчата, знайомі Жені.

Справа вже йшла до весни, середина березня. На клумбах недалеко від Університету розквітли тюльпани. Скоро у поле, в Кизилкум. На початку квітня захистять геологи звіт, і… прощавай, Ташкенте, до кінця року!

У цьому сквері знаходився коктейль – хол, «скельце», як його називали. Сюди заходили Міша, Володя і Женя, щоби відпочити після роботи. Тут же збиралися і вродливі дівчата – переважно європейки і татарки, узбечок практично не бувало. Знайомство з ними заводив Женя, оскільки мав свою квартиру і підшукував супутницю життя.

Одного разу у неділю до нього додому зайшли Міша і Володя. На канапі сиділи дві дівчини, які прийшли разом з Женею із «скельця». Вони не зовсім упевнено себе почували, одна взагалі мовчала. Вона була кореянкою з чорним блискучим коротко підстриженим волоссям, доволі широким, але приємним обличчям і вузькими чорними очами. Шкіра її не була засмаглою, як у корейців, працюючих на городах, а матовою, кольору слонової кістки. Володя звернув увагу на її ноги, трохи повняві, але гарної форми і без жодної волосинки, справжні витвори мистецтва. Володя і Міша вже випили по дві чарочки коньяку і були у доброму гуморі. Несподівано для себе Володя клякнув перед кореянкою на коліна і погладив шкіру її ніг. Кореянка подивилась на нього без переляку, незрозуміло посміхнулась і м’яко відвела його руки.

– Ти що, п’яний? – з викликом вигукнула інша дівчина, симпатична білявка з ярко нафарбованими губами, схожа на Мерілін Монро. – Ось одружись і хоч ложкою їж!

Володя подивився у непроникні чорні очі кореянки.

– Красива дівчина, – пробурмотів він, – не утримався.

– А ми дещо маємо, – втрутився Міша, дістаючи з кишені піджака пляшку коньяку.

Усі, крім кореянки, пожвавішали, Женя і білявка пішли до кухні за чарками. Володя сів біля кореянки на місце, що звільнилось на канапі.

– Пробач, – повторив він, – не утримався.

– Пусте, – у дівчини був приємний голос без акценту.

Корейці, взагалі, чисто говорять російською.

– Не бажаєш колись піти зі мною до «скельця»? – наважився Володя. – Гроші маю.

– Я теж маю. А коли?

– Давай в неділю, о сьомій вечора.

– О сьомій не можу, треба додому. Можу об одинадцятій ранку.

– І я можу, приходь обов’язково.

Принесли чарки, випили по сто грамів коньяку, коньяк скінчився.

– Я ще збігаю, – підвівся Женя.