Влад Наслунга - Вітер часу

– Ні, ми пішли. Дякуємо за угощення.

Дівчата пішли, Женя вийшов разом з ними.

– Що, сподобалась кореянка? – поцікавився Міша. – Кореянки – корейцям. Небезпечна ця справа, підрізати можуть.

Повернувся Женя, він усе ж збігав до магазину й приніс узбецький коньяк. Випили по чарці.

– Нагадує самаркандський ром, – скривився Міша, – подібної гидоти я ще не пив.

– З однієї бочки наливали, – Женя налив ще по чарці.

– Вибач, Женю, ми тобі, мабуть, стали на заваді.

– Дурниці, я познайомився з ними у «скельці», запросив біленьку, а вона сама піти не наважилась, притягла кореянку.

– На повій вони не схожі.

– Студентки, у травні закінчують університет.

Володя кивнув. Був добрий випадок розпитати хлопців про дещо.

– Ви разом в Учкудуці працювали, – Володя зручніше вмостився на канапі. – Знаєте, як його знайшли?

– Родовище? Давно це було, ми ж тільки останні три роки там працювали, коли експедицію вже закривали, бурили на флангах. А старожили розповідали, що на початку п’ятдесятих років надіслали з Ташкенту загін для перевірки аерогамма-аномалії, яка була якраз у районі пресловутих трьох колодязів. Точніше, вона охоплювала більший район – граніти Айтимського масиву і осадові породи крейдового віку, що на них залягають. На початку вивчали аномалії радіоактивності у горах, де тріщини в гранітах були заповнені окисненими мінералами урану, проте на глибині декількох метрів від поверхні вони зникали. Потім дійшла черга до осадових порід, які вивчались шурфами. Лінії шурфів усе далі йшли від гранітних гірок у пустелю. Руда вже залягала в конгломератах і пісках осадової товщі. Нарешті, можливість вивчення шурфами вичерпалась. Їх глибина досягла 30 м. Треба було бурити свердловини, але Об’єднання не мало бурових станків, бо відомі родовища урану знаходились у горах Приташкентського району і розвідувались штольнями. Вирішили орендувати або купити буровий станок в Узбецькому геологічному управлінні. Звернулись листом до керівництва.

– Ми не проти продати, – відповіли там, – але з навантаженням.

– З яким навантаженням? – здивувався головний інженер Об’єднання.

– Ну, разом з геологом. Розумієш, нам прислали молодого фахівця з Вірменії, Єреванський університет закінчив. Узбецької мови не розуміє, російську теж не дуже. Не знаємо, що робити. Звільнити не можемо, молодий фахівець, розумієш…

Узяли станок з навантаженням. Почали бурити на Учкудуці, а руда усе іде та іде. Стало ясно: знайшли крупне родовище, кинули сюди усі сили.

– А що ж вірмен? – поцікавився Володя.

– Це інша історія. Не до нього було. Вирішили надіслати його туди ж, в пустелю Кизилкум, де ти зараз працюєш, – подивився на нього Женя. – На перевірку аероаномалій в горах Каратау. Та не було часу з ним панькатися. Головний геолог сказав:

– Йди, читай проект у Першому відділі, бери людей, автомашину – і вперед!

Прочитав він проект і поїхав у поле. Усе нормально, ніяких питань. Розбив табір, поставив намети, викликав з Вірменії брата, той привіз бочку коньяку літрів на п’ятдесят. Вдень вірмен працює, а його брат цілому загону їжу готує. Вночі, як стане прохолодніше, брати п’ють коньяк і закусують. Зранку виходять, потягуючись, з намету, приказуючи: «О, кто бі знал, как мі болєєм!» В цілому, польовий сезон минув успішно. Восени повертаються до Ташкенту. Головний геолог запрошує до кабінету, питає про результати.

– Які результати? – дивується вірмен. – Який дурень придумав там азбест шукати? Навкруги самі граніти!

Головний геолог теж дивується:

– Який азбест? Вам що – не пояснили, що треба робити?

– Ні, – каже геолог, – я в проекті прочитав.

Виявляється, ніхто не розповів бідному вірмену, що «азбест» – це зашифрований для таємності уран. Так називали уран у ті часи в проектах і звітах Об’єднання.

– Ну і ну, – засміявся Володя, – до чого тільки таємність не доведе.

Володимир Іванович писав свої спогади кожного дня, крім тих двох днів на тиждень, коли ходив на роботу. Зранку він готував собі сніданок, потім дивився новини по телевізору, а близько одинадцятої ранку сідав писати і працював до першої або другої години дня. Потім йшов «гуляти» – до магазину або до ринку, в аптеку, або відвідував друзів, які вже були на пенсії.

Діставшись у своїх спогадах до зустрічі з кореянкою, він зупинився і не писав нічого три дні. Міркував, як написати про те, що було. Він розумів, що у нього вже не вистачає тестостерону, щоб захоплююче написати про почуття. Тільки тепер він зрозумів, що у нього, мабуть, ніколи не було його надто багато, він не був пристрасним, жінки, можливо, відчували це, не приділяючи йому багато уваги.

Проте це не означає, що він нікого не кохав і його не кохали, його помірний сексуальний апетит відповідав його способу життя, але не лишав його голодним. Нарешті, тричі пропустивши через свою пам'ять події багаторічної давнини, він продовжив писати.

Володимир Іванович згадав, як він прийшов на побачення до «скельця» за півгодини до одинадцятої, сів за вільний стіл і замовив два коктейлі. Кореянка теж прийшла раніше на чверть години. Вона зупинилась біля входу, озираючи не надто велике, столів на десять, приміщення. Володя підвівся їй на зустріч, і вона підійшла, зберігаючи східну незворушність. Коли кореянка сіла, Володя сказав:

– Вибач, минулого разу ми якось не познайомились. Мене звуть Володя.

– Я знаю, а моє ім’я – Анжела.