Ганна Хома - Терези

Віра знову нахилилася до ремінця туфлі. Щоб не відповідати.

Олександр зчепив перед собою пальці і прямо подивився на прохача. Усіх, хто за власним бажанням напрошувався до нього в кабінет, незалежно від рангу і чину, він називав прохачами і звертався до них на «ти» – від держслужбовців до прибиральниці, бо кожен від нього чогось потребував. Тих, від кого йому щось було потрібно, він запрошував сам або йшов до них у кабінети.

– Ти чув, що тут сталося зранку? – перебив він розповідь цього прохача, мало що з неї почувши. Корисного для себе.

Усі, хто влаштовується на роботу, плетуть таку фігню, що якби вони себе почули, то ніколи б себе не найняли. А роботодавці мусять це вислуховувати й аналізувати. Щоб зважити всі «за» і «проти». Щоб передбачити, що ця людина може встругнути у них під носом і на що здатна, коли за нею не слідкуватимуть крок за кроком. Щоб скласти уявлення про людину, яка хоче в тебе працювати, а не послухати загальновідому казочку про її дипломи і любов до праці.

Захочеш грошей – таку любов розмалюєш, аж сам повіриш. Та й дипломи зараз можна наколекціонувати різного ґатунку, які тільки хочеш.

Прохач кашлянув у кулак, хвилину подумав отак, тримаючи кулак біля губ, і підняв на нього, директора, очі. Хитрі, примружені, наче йому заважає сонце з-за жалюзі. Та й сам виглядав, як панна, зі своїми довгими віями, пухкими губками і рум’яними щічками, а от торс мав накачаний, дорогу краватку пов’язав вправно і піджак мав випрасуваний. Матуся, певно, постаралася – випровадила синочка на співбесіду. А без матусь ви ні на що не здатні, чи не так?

– А що тут сталося… зранку?

– Це я ставлю питання! – з такими треба говорити чітко, конкретно і швидко. Щоб не дати часу оговтатись і понапридумувати брехню. Оту останню він ненавидів лютою ненавистю і відчував її за кілометр. – Невже на факультеті ніхто нічого не згадував? Не повірю.

– М…м… я сьогодні не був на парах… я думаю, що ніхто…

– Я не питаю тебе, що ти думаєш. Я тут для того, щоб думати, зрозумів?

Любив отак нападати на людей, щоб перевірити, з якого тіста їх зліплено. Більшість починала затинатися і городити три мішка вовни. І прохоплювалися врешті-решт.

– Зрозумів, що ж тут незрозумілого.

Нахабно, прямо в очі, та ще й із усмішкою на вустах. Насміхатися будемо? Ну-ну…

Олександр розчепив пальці й наосліп висунув одну з багатьох шухлядок столу. Знав, що у кожній знаходилось, достеменно. Одного разу за його наказом повідчиняли всі шухляди у столах його підлеглих. Шукав дорогі ліки, що зникли зі складу. А познаходив пляшки спиртного, горнятка з залишками кави, купу протермінованих презентів, які торгові агенти усіх мастей спихали його людям як рекламу… І жоден не відмовився. Хіба відмовишся від халяви?

Добре, що стримався тоді й розтрощив тільки одну зі знайдених пляшок просто посеред офісу на очах працівників. А міг наказати повикидати усе геть за прохідну.

Офіс тоді дувся на нього з місяць. «Нічого, – думав він, – знатимуть, як вчасно прибирати за собою».

А потім люди почали звільнятися…

Ліків тих так і не знайшов. Зате придбав металошукач на прохідну. Щоб кожен злодюжка знав, що не залишилося такого потаємного місця на тілі людини, у якому можна було б винести будь-що з його складу.

– Можемо піти далі двома шляхами, – Олександр підсунув прохачеві аркуш паперу. – Заповниш анкету, здаси секретарці і будеш вільним. Тобі повідомлять результат… якщо повідомлять. Це один шлях.

– А другий?

– На що ти готовий задля цієї роботи?

– Я?

– Ну не я ж?

Прохач зробив свої гарні очі круглими і завовтузився у кріслі. Почало проймати…

У двері обережно постукали. Олександр знав цю манеру секретарки, тому гаркнув:

– Не зараз!

– Олександре Вадимовичу, там… там прийшла мати Олексія Лускувця.

Цього разу він не стримався і вгатив кулаком по столу. Фоторамка дзенькнула і завалилася на бік. Прохач закліпав очима.

Боягузи!

– Де вона?!

У двері просунулася голова Аліси.

– На складі.

– І що, всі розбіглися, як щури, так?! Я мушу все за всіх робити? Чого вона хоче? Тіло вже забрали, хай звертається у відповідні органи…

– Вона хоче… вас.

Олександр потер ребро долоні. Ненавидів оті сльози, драми, розбірки. Волів мати справу з роботами, а не з живими людьми.

Роботи не можуть покінчити життя самогубством.

– Олексія? Мама Олексія Лускувця? Тамара Василівна? А що трапилося? Чому вона тут?

Максим вдихнув свіжого повітря, але легше не стало. Склад розташовувався навпроти воріт, перед якими зупинялася фура, що ледве його не переїхала. Але жорстока новина перекреслила цей спогад давнішими.

Олексій, Лесь, Лешек, як кликали його вони, його друзі. Друг, яких мало. Справжній. Найсправжнісінький. Що сталося? Як він міг… себе… сам? Не може бути.

– Почекайте… Олександре Вадимовичу.

Директор – грузний, міцний навіть не у фізичному, а в моральному плані чолов’яга з глибоко посадженими очима, коротким жорстким волоссям і відстовбурченими вухами, вбраний у сорочку із закоченими рукавами і потерті джинси, – рвучко обернувся.

Через відкриті навстіж величезні двостулкові металеві двері з засувом входили і виходили люди. З фури розвантажували ящики і палети з медикаментами, щось підписували на ходу, кудись вказували один одному, жестикулюючи при цьому. Робота кипіла.

– Що таке?!

Видно було, що директор не терпів зволікань. Але ж Лешек…

Максим насилу проковтнув важку грудку.

– Олексій… він не міг… самогубством не міг. Він був віруючий, готувався стати послушником, казав, що тільки заробить трохи грошей для сестри і все… піде в монастир.

– Скажеш це його мамі.

Тамара Василівна стояла біля величезного дерев’яного піддона на колесах, міцно тримаючись за металеву ручку, майже таку, як у дитячого візочка, тільки значно довшу.

Величезний простір довкола неї, наче ангар для літаків, був поділений на кілька секцій. Ліворуч працювали люди у теплих синіх спецівках за столами з комп’ютерами, одні з них приносили туди ліки, другі щось звіряли за аркушами в руках, треті підносили кожну упаковку до сканера, мов у супермаркеті, пакували, перемотуючи коробки скотчем… Металеві сходи нагору, ліфти у шахтах з великочарункової сітки, праворуч – стелажі з найрізноманітнішими пакунками, пляшечками і пачечками. І коробки, коробки, коробки… Повні, порожні, великі, маленькі… І холод. У приміщенні та в серці.

Жінка повернулася до них. Чорний напівпрозорий шалик, чорний костюм, чорні колготи. Чорні провали довкола очей і біла паперова хусточка