Ганна Хома - Терези

в руці. Наче вона могла чимось допомогти.

– Ви… ви директор? Ви б-бачили мого сина… покажіть мені, де… де він лежав, коли це сталося… Максиме?! Ти… ти теж тут працюєш… ти теж бачив?..

– Ні, Тамаро Василівно, – він обняв її, краєм ока помітивши, як механізм, котрий щойно гудів, переміщався, грюкав, скреготів, пікав і клацав, раптом затих, завмер, зупинився. Мов терези, які досягли рівноваги, в очікуванні, що на них покладуть цього разу: страх чи любов. Звідки ти це знав, Лешеку? – Я ще вчуся.

Раптом жінка відштовхнула його. Повні сліз очі глянули на директора фірми.

– Це все через вас! Це вам ми довіряємо своїх дітей, щоб ви ними опікувались, а ви… ви дозволяєте їм отак… дозволяєте, щоб вони…

…Холодильне приміщення було схоже на велику комірчину. Олексій повісився на бинті, прив’язавши його до верхньої перекладини стелажа з вакцинами. Усередині було так холодно, що невдовзі всі почали тремтіти. Надворі мама Олексія знепритомніла. Директор викликав «швидку»…

– Я готовий на все.

– Що?

– Ви питали, на що я готовий заради цієї роботи?

– Думаєш щось рознюхати?

– Думаю.

– Тоді укладемо угоду…

Коли Максим покінчив із формальностями, отримавши від юристів список необхідних документів, а від новоспеченого шефа – попередні інструкції, коли вийшов нарешті з директорського кабінету, пройшов повз секретарку – класична білявка, хто б сумнівався, – спустився масивними під рожевий мармур сходами, перетнув хол зі шкіряним диванчиком і скляним столиком, а потім перетнув двір і вийшов за прохідну, була вже третя година. П’ять годин, а відчуття, що п’ять днів.

Директор «Конвалії» брав його на посаду помічника менеджера гуртового відділу з перспективою кар’єрного зростання і можливістю суміщати роботу з інтернатурою за однієї умови: щовечора власноруч скидати на директорську скриньку листи з детальним описом діалогів, подій, вражень, розмов і чуток на його фірмі.

Максима Гнатишина, нормального, впевненого в собі чувака, взяли і завербували. На посаду стукача.

Але то було не найстрашніше.

Максим знайшов біля кафе кавовий автомат і вкинув у його пащу монети. Серце гупало в грудину. Паличок для помішування цукру, як завше, не було.

Найстрашнішим було те, що в останню їхню зустріч з Лешеком рік тому вони страшенно посварилися й відтоді так і не знайшли способу зустрітися і помиритися. Шальки терезів його друга завмерли на півдорозі. Невчасно і назавжди.

7

Сонце більше не сліпило. Червневий день заховався за хмари. На годиннику світилися червоні плями, які мало нагадували цифри, і сфокусуватися на них не вдавалося ніяк.

Олеся облизнула пошерхлі губи. Ворухнула ногами і руками, що мовби налилися свинцем.

Плюмбум. Вісімдесят другий елемент Менделєєвої таблиці…

Відчула, що змерзла. Тільки тепер помітила, що не має на собі нічого з одягу. Натягла на себе поверх ковдри ще й покривало. Від цього руху остаточно знесилилась.

Важкий, м’який, ковкий сірий метал, на повітрі покривається плівкою окису…

Заплющила очі. У роті – гіркий присмак. Витягла руку з-під ковдри і провела нею по язику, намагаючись стерти з нього гіркоту.

Хімічно мало активний, кристалічна гратка кубічна гранецентрована…

Хвиля нудоти раптово піднялася зі шлунку, і дівчину скрутило. Перед очима попливло. Блювати не було чим.

Свинець – найм’якший і найслабший з використовуваних металів. Як вона зараз…

Олеся спробувала зрозуміти, чому їй так зле, але одразу дала собі спокій.

У голові, як і в м’язах, заліг свинець. Суцільним сірим шаром, вкритим плівкою окису.

Розділ другий
Понеділок, 9 червня, 01:30

Отак живеш собі, живеш, бовтаєшся у сірих буднях, пробуєш сплести докупи нитки, які весь час рвуться, сидиш із телефоном у руці в тупому очікуванні, що про тебе ось-ось згадають, і врешті не витримуєш і сама набираєш клятий номер, бо вже не маєш сили сидіти з телефоном у руці в тупому очікуванні, що про тебе ось-ось згадають і… це можна було б продовжувати до нескінченності.

1

Батьки переглянулися.

Олеся бачила їх чітко, виразно, хоча хвилину тому перед очима ще плавав туман. Холодний, гірський…

Ти що, проспала весь день?!

Вона пробує заперечити, але за вікном справді сутінки, і в голові сутінки, і тіло хтось тягне донизу, до землі.

Отже, зараз – понеділок, дев’яте червня, вечір…

Ти чула, що ми тобі сьогодні зранку казали? Нам здалося, що ти була п’яна…

Вона п’яна. Була. Мабуть. Одне добре: не цілу вічність, а лише один день проспала, продрімала, промарила.

Ти на роботу не ходила? А до тітки Тамари чому не зайшла? Як можна, він же тобі був не останньою людиною, а ти така байдужа…

Вона байдужа. І її байдужість безмежна. Тече собі замість крові венами та артеріями.

А завтра ти збираєшся йти на роботу? Чи хочеш, щоб тебе звільнили?

Робота. Олеся закашлюється. Тато біжить на кухню по чай. Мама дивиться заплаканими очима.

Як ти можеш спати, ти ж чула, що сталося… ой, горе яке! Що ж тепер буде, ох, що буде?!

Вона все чула. Десь у проміжках між сном та небуттям приходили батьки. Пам’ятає їх прихід смутно, крізь завісу туману. Отого, що з гір.

Але. Вона. Чула.

Ти не слухай маму, вона ніяк не може оговтатися… Лежи, якщо тобі так легше, все одно нічого не зміниш…

Тато завжди її балував. Дав їй чаю. Погладив по голові.

Але це не допомогло.

З урвища тягнуло холодом. Таким, що зацокотіли зуби об край горнятка.

2

В офіс довелося підніматися на другий поверх металевими крутими сходами, привареними до будівлі, що примикала до прохідної, ззовні. За скляними дверима мало початися нове життя.

Новенького помічника менеджера на гурті зустріли прихильно. Дівчата зацікавлено позирали в його бік, а хлопці зібралися довкола одного зі столів і махали до нього руками, мовляв, іди до нас, що ти там робиш…

Керівник гуртового відділу піднявся йому назустріч і радісно потиснув руку.

Колектив був молодий, і за інших умов це порадувало б Максима. Але не зараз.

Великий просторий офіс вміщав із десяток круглих столів, розділених низькими перегородками на чотири секції. Кожну секцію займав менеджер із компом і стаціонарним телефоном – основною зброєю гуртовика.

З цього почав пояснювати йому ази роботи Антон Васильович Нечипорук – цар і бог гуртового відділу. Так і сказав: «Я тут – цар і бог. Після шефа, звісно».

Це мало би бути жартом, але Максиму було не до сміху, тому усмішка на обличчі куцого і якогось трохи нервового керівника поблякла. Був одягнений у сірий костюм, синю сорочку і якусь чудернацьку краватку з квіточками.

Його