Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

діафрагма миготить, живіт пече нестерпним болем. Так може тривати цілими годинами, проте що таке години? Ніхто не знає, скільки вони насправді тривають, години міри не мають.

Вони немов змовилися там, їдуть якимись найнесусвітнішими об'їзними дорогами, в надії обдурити долю, немов чорний покійницький бус відчуває, де вони там, ці КПП смерті, ці біло-червоні шлагбауми, їхнє «стоп» з шипінням літери «с». Там на мотоциклах з колясками сидять циклопи з автоматами навпереваги, на шоломах каучукові окуляри, і ця металева штуковина на грудях, в очікуванні застосування.

Біля помпи на в'їзді до села висить порваний плакат, що закликає добровольців попрацювати в Німеччині: «Ви віддаєте кров, а ліпше віддайте свою працю, щоб порятувати Європу від більшовизму». Ніхто не зголошується, Віші розпоряджається встановити Обов’язкову службу праці по інший бік Райну. Молодь починає пропадати, розчинятися в лісах і хлівах, у скирдах сіна і в забутих стодолах. Як ви кажете: добровольці? Кепський жарт. Селяни на ходу зривають плакати, повз які проходять.

Селами їде художник, про якого ці села зроду-віку не чули. Поїздка триває цілісінький день, двадцять чотири години — це фактично вічність. Богові об'їзних доріг приносять жертву без кінця і краю, поки він, пересичений, не скаже «досить». Їм потрібно доїхати до серця столиці, але їхати треба найвіддаленішими найтоншими жилочками, польовими дорогами, чого цей покійницький бус там, серед збіжжя і фруктових дерев, шукає, оминаючи кожну артерію, де вони могли б засісти.

Дороги не знає ніхто. Ніхто ніколи про неї не дізнається. Хіба допоможе щось перечислювати назви сіл і хуторів, назви крихітних вуличок, поворотів і об’їздів? Художникові дороги не видно тим паче. Він лежить у напівмороку «Сітроена», захищений сірими, хвилястими занавісками. Тільки його життя скрикує ще з миготливих спогадів у приглушений біль, в обривки задавнених бажань, у страх мрій, які продовжують снуватися. То було його останнє спалення. Дороги не знає ніхто. Ніхто ніколи про неї не дізнається. Хіба може хтось знати, хто цей чоловік у покійницькому бусі, що саме їде дорогою. Існують лише картини, їх залишилося небагато, інші він понищив і спалив. Ніхто його не знає.

Ланґрас попередила Ма-Бе, пояснюючи дію морфіну. Її не завжди можна передбачити. Часто він не знатиме, де він, хто він, у якому він часі. Він матиме якісь неправдоподібні спогади, скаламучення свідомості, розшарпаність сприйняття, аномальні галюцинації. Зазвичай запалення діафрагми супроводжується гарячкою, тож галюцинації від морфіну доповнюватиме галюцинація від гарячки. Його стан свідомості змінюватиметься, він лежатиме без сну, а тоді знову справлятиме враження сонного, западатиме в глибокий сон. Обличчя від гарячки розчервоніється, пашітиме, чоло вкриється потом. Шалений пульс, захекане дихання, спочатку високий тиск через біль і гарячку. А за якийсь час він знову справлятиме враження коматозника, лежатиме, мов той живий мрець.

Марі-Бе безмовно й розпачливо дивиться в рот лікарки. Слова, які з нього виходять, вона чує, але не розуміє жодного з них, вона здригається, тільки зачувши «живий мрець», тільки це, здається, розтермосило її зі сну.

А час цідиться, як кислотні соки, які вливаються крізь прорвану стінку шлунка в черевну порожнину і полощуть внутрішні органи. Художник падає у власні молочно-червоні нутрощі, у червінь сполучної тканини, то палахкотлива червінь гладіолусів, він малював такі в Сере. Неможливо було визначити, де саме вони містилися, ті КПП болю. Морфін, який вколола добродійка Ланґрас, вбудовує в його тіло інакший час, загніжджується в тому чи тому місці й розтягає шляхи, амортизує відчуття і полегшує сон, як його грецький брат Морфей.

Який розкішний винахід. Справжній подарунок для вимученого болем людства. Божественна рослина. Papaver somniferum. З висушеного молочка опійного маку добувається м’яка речовина, яка не дозволяє болеві передавати сигнали вище. Благословенний опіат, нехай святиться ім’я старанно-посидючого німецького аптекаря Сертюрнера, який відділив у провінційній дірі Падерборні алкалоїд опію, що перед тим дрімав у квітці маку цілу вічність. У Падерборні! Звучить ніби то якесь віддалене Ельдорадо. Благословенні нехай будуть Сеґін і Куртуа, усі німецькі й французькі винахідники, ті, що вели війну з болем. А тепер їхні країни, якраз ті, що подарували виснаженому людству морфін, воюють одна проти одної. Якою була б безконечна можливість болю без магічного опію, яким неповноцінним, залишеним напризволяще було б людство без цього месії.

Художник натужно силкується пригадати собі, від кого знає історію відкриття морфіну. А, ну так, від Тенненбаума! Австрійський лікар, перебував транзитом у Парижі, тікаючи до Америки. Доктор Тенненбаум, який виїхав з Відня після того як побачив натовпи людей, що несамовито ревли від захоплення. Він одразу ж усе зрозумів, пішов додому, сказав дружині, щоб спакувала валізи. Все гаразд, коротка поїздка до Парижа. На декілька днів. Тільки найнеобхідніше.

Мадмуазель Ґард рішуче надумалася попросити в нього поради для художника, якого до решти вимордував біль. Вона пішла до цієї австрійської подружньої пари в готель «Де ла Пе» на бульварі Распай, котра теж мешкала в тому готелі. Вони знімали сусідню кімнату. У коридорі вона почула, що вони розмовляють німецькою. І дізналася про їхні плани.

Тенненбаум, який нічого доброго вже не очікував, аж поки не ступить на американську землю, говорив про пришестя епохи болю і про відкривача морфіну. Вони довго розмовляли німецькою, Ґерда Ґрот, несмілива жінка з Маґдебурґа, і доктор суцільного розпачу.

Світ подбає про те, щоб найгірший песиміст швидше чи пізніше переконався у своїй правді, розумієте?

Він так переконливо втовкмачував це Ґерді, що та повернулася у віллу Сера до художника цілком під враженням розмови. Услід їй Тенненбаум гукнув ще:

Тікайте разом з ним, поки ще є час! Уже, негайно, якщо Ви цього не зробите, довіку шкодуватимете. Та зрозумійте ж: не буде вже