Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Вона переконала його, що в ці прокляті часи обов’язково треба мати ангела, що обличчя ангела, його мова, можуть змінюватися. Лють Ма-Бе на Макса, розпач Сутіна через окупантів і біль, який пробивався крізь шлунок. Двоє нещасливців, які скували одне одного, відчули свою спаяність у протиборстві світові. Світові, який вступив у змову проти них. Нужда покинутої Марі-Берт швидко поєдналася зі страхом і почуттям провини Сутіна, суміш двох їхніх нещасть поєднала їх міцніше за спільне щастя. Щастя — не рішення, зрештою, у місті, окупованому гарчанням, давно вже не існує ніякого щастя. Існує лиш просте ліжко і катастрофа усього цього проклятого світу. Він забирає Ма-Бе (так він її називає) зі собою у віллу Сера, там холодно, в майстерні немає опалення. Вони ніколи більше не розмовляють про Макса.

Вони заповзають у печеру і копирсаються одне в одному, переплітаються їхні язики, їхні тремтливі ноги, її сумна вульва вдаряється об його прутень. Так немов цим можна викурити нещастя, яке шириться світом, а прихисток знайшло собі, як на глум, у їхніх тілах. Вони кохалися люто і зі схлипом. Першого ж вечора, коли вони захекано заглиблювалися в себе на облізлому простирадлі, з полиці над ними впав у край безмежної, Богом проклятої нужди, глиняний горщик.

Горщик розбився поряд на підлозі, ще коли вони кохалися, їм стало лячно, здавалося, він міг їх убити ще перед тим, як вони закінчать. Згодом вони піднялися з ліжка і мовчки зібрали черепки дешевого горщика, утім обоє чітко розуміли, що то був за знак. За ними лежав розбитий і знищений Монпарнас, столиці мистецтва вже не існувало, її було стерто з карти, там, де колись стояли, немов заповнені димом собори, «Купол» «Ротонда» і «Дом», тепер була пустка, туди впала бомба і викурила звідти всіх художників. Пісок цебенів у вирви, заповнюючи їх глухою тисячолітньою безконечністю. Їм видавалося, що вони — останні, хто вижив після бомбування.

Ах, як вона уміла сваритися. Вищала, сичала, лупцювала його, сварилася за гроші, називала його скупердяєм. Вона була непрогнозованою, з неї будь-якої миті могла кинутися злісна рептилія. Він витріщував очі і сповнений жаху вдивлявся в цю тварину, яка звільнилася з пут.

Ні, її він не малював. Проте ні, він її малював. Марк Лалое бачив той образ, на Різдво 1942, коли приїхав з Ольгою до Шампіньї провідати пару в її сховку. Він не міг отямитися, стоячи перед картиною, і тільки бурмотів: «Шедевр, шедевр». Зелено-фіолетова композиція, темні зміїні кольори, хамелеоняча шкіра, на сукні — тьмяний блиск небачених прикрас. Ма-Бе рішуче протестувала, казала, що ця постать зовсім на неї не схожа. Насправді вона молодша, риси цієї тут жахливо спотворені, що Сутін зробив з її гарними вустами, делікатним носом? Це якийсь глум промину-лої краси. Коли він вийшов, вона взяла пензля і підправила намальоване обличчя.

З вуст Сутіна вирвався крик, коли він побачив нанесену шкоду. Він гірко скаржився Лалое:

Ви тільки гляньте, що вона наробила, це безумство…

Він, не вагаючись, знищив полотно просто на очах у Лалое, дрібно порізав картину ножем, його б ніхто не зумів спинити, неможливо було порятувати ту темну й прекрасну рептилію на портреті, а Марі-Берт марно намагалася після того склеїти клапті порізаного полотна… Страти не скасуєш.

І саме цьому гарячково-сварливому ангелові він завдячував паризькими прихистками, на вулиці Літр — у її батька, на вулиці Плант — у пари Лалое, тих шість різних помешкань у Шампіньї. Зруйнована муза оберігала його і штовхала у прірву.

Ма-Бе сиділа на табуреті в катафалку, часом зсувалася набік, волосся заплутане, її тілом пробігала дрож, коли працівники похоронної фірми повертали, вона осмикувалася, посувалася, схлипувала, зітхала, бубоніла щось, чого він уже взагалі не міг зрозуміти.

Покійницький бус висковзує, немов важкі чорні сани, у літній французький краєвид, переїжджає найменш помітний з усіх міст над Сомюром, перетинає у північному напрямку примхливу Луару, залишає позаду Шинон і в'їжджає у ріденьку пшеницю, що лежить у полях, схожа на сніг. Очерет не пам'ятатиме їх, і крихітні бухточки не пам’ятатимуть, ані крик водяних птахів. Автомобіль в'їжджає в тополині алеї, що обрамлюють порожні дороги департаменту, котиться заспаними селами, неширокими дорогами, що вперто чіпляються до коліс, немов бажаючи пригальмувати рух авто, зупинити цей катафалк, що прагне все далі на північ, до того ж, їде боязким зиґзаґом, оминаючи міста і великі села, немов там якийсь розплідник чуми, де можна було б підхопити заразу. Оминаючи всі великі роз'їзди і контрольно-пропускні пункти окупантів, вибираючи об'їзні дороги, якими зазвичай коні тягнуть тільки навантажені сіном вози і розгаратані причіпи з гноєм. На північ, у ритмі одночасного руху вперед і посування назад, здаля від Тура, Орлеана чи Шартра, подібно до зайця з пораненою лапою накручуючи розпачливі безшумні гаки крізь Сарт і Орну, і Ору, і долаючи шлях нагору, в абсолютно нереальну Нормандію, а тоді, тримаючись східного напрямку, все ближче до таємної мети — Парижа. Тільки якою ж просторою виявилася раптом Франція. На північ, на схід, неймовірно сповільнено, час сиплеться, мов пісок з надрізаного, виповненого по вінця міха, мов кров, що сочиться в шлунок.

Він — це його біль у центрі шлунка, у верхній частині шлунка біль пустив коріння, тисне з усієї кислотної сили на слизову оболонку і віддає в місця, в яких його зроду не бувало. Він уже протягом років був болем, а тепер став струмком. Шлункові соки витікають у черевну порожнину. Шлунок випорожнюється, запалена