Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

з 1641 року 150 років тривала російсько-чукотська війна, яка призвела до значних жертв. Але, врешті-решт, і чукчі вимушені були «добровільно» визнати владу Росії, яка потім відплатила їм численними анекдотами.

За кілька століть у Росії сформувалося дивне ставлення до поняття «окупація». З одного боку, зрозуміло, що захоплення і привласнення чужої території — це злочин. Але з другої, російської сторони, важливо якнайшвидше замінити слова «крадіжка» й «окупація» якимось іншим, приємним, визначенням, наприклад, «добровільне приєднання». Тобто вас обікрали, але ви нібито не були проти. Приблизно так само, як це нині сталося в Криму і відбувається у східних областях України.

Вільна інтерпретація подій — ще одна російська особливість. У Росії, коли говорять про Крим, то заглядають в ту частину історії, яка для них зручна. Вглиб заглядати неприємно. Тому що в історичній глибині до невдалої Кримської війни для Росії все незручно — численні війни і захоплення, вільне визначення статусу Криму. Російська обивательська філософія незмінна, їй не цікава історія півострова останніх 2–3 тисяч років, як і нецікава доля народів, що жили там останні кілька століть. Окупація не має на думці чуттєвих відхилень і допитливості — захопив, підкорив і назвав це «добровільним».

Російська клептоманія має безмежну кількість епітетів, придуманих пропагандистами. «Добровільне» — не найнезручніше слово, є ще нахабніше — «навіки». Проте, якщо уважно вивчити історію Російської держави, то можна дізнатися і про те, що часто території, які «добровільно приєдналися», відділялися та йшли назавжди. Як Польща, як Фінляндія, як усі східноєвропейські, колись соціалістичні, країни. У Кремлі вважали, що вони також — навіки, але виявилося, що не мали рації. Росія перестане страждати клептоманією тоді, коли їй, нарешті, скажуть «ні». І, здається, цей час уже настав.

РЕЛІГІЯ БЕЗ ВІРИ

У середині 1990-х років я жив у Тегерані. У величезному місті, переповненому мечетями, церквами, синагогами й аташкаді — храмами зороастрійців. Найбільша і найгарніша церква — вірменська, Святого Саркіса. У Тегерані є англіканська, ассирійська, грецька і невелика — Свято-Нікольська, російська православна. До 1994 року в цій церкві був лише староста, немолодий напівкурд-напівросіянин Алєксєй Стєпановіч Ґітяґард, який постійно скаржився на знегоди. Під час ісламської революції втік настоятель церкви, який прихопив із собою цінні оклади і хрести. П’ятнадцять років для вінчання, хрестин чи відспівування староста вимушений був запрошувати грецького або ассирійського священиків.

Сама церква тоді виглядала дивно — на підлозі лежали в кілька шарів килими, а під час недільної служби серед парафіян було важко зустріти слов’янське обличчя. Мабуть, окрім білявої Сєрафіми, чия сім’я уникла звичної для Ірану асиміляції. Килими приносили мусульмани — у подарунок. Вони ж приносили фарбу для ремонту церкви, продукти для притулку, в якому мешкали літні люди російської громади і мусульмани, іранці. Бабуся Фатіме лежала у своїй кімнаті під образами Миколая Угодника, а її сусідка Анна Стєпановна, що народилася в 1905 році в сім’ї капітана царської армії, якось показала мені свій іранський паспорт і гордо сказала: «Я — іранка».

Після того як я в «Новой газете» опублікував статтю про проблеми російської церкви, в тегеранську церкву з РПЦ прислали молодого священика. Ми познайомилися, а через кілька місяців він показав мені цікавий текст — дослідження про парафії Російської православної церкви в Персії з XIX століття. Це був звіт у Патріархію. Після історичної частини я раптом натрапив на розділ про політичні погляди нинішніх парафіян. Мій інтерес до тегеранської церкви пропав, я вирішив не потрапляти у поле зору нового священика, який цікавиться, як виявилося, не лише церковними проблемами.

У теократичному Ірані взаємини релігії й держави були визначені після ісламської революції 1979 року. Але до чого тут священик РПЦ і політичні погляди парафіян? На той час у Росії вже ставали відомими факти причетності РПЦ до торгівлі сигаретами й алкогольними напоями. Журналісти публікували викривальні статті, звинувачуючи митрополита Владіміра Ґундяєва, нинішнього патріарха РПЦ Кірілла, у невластивій і гріховній для священика координації своєрідних доходів церкви. Два роки тому глава синодного Відділу у справах Церкви і суспільства протоієрей Всеволод Чаплін в інтерв’ю видавничому дому «Свободная пресса» сказав, що «надходила гуманітарна допомога інколи, зокрема вино і сигарети. Усе це передавали у світські організації. Ці організації робили з ними що хотіли — хтось, можливо, продавав, хтось викидав, не знаю». Протоієрей повідомив також, що «в московські духовні школи семінаристам надсилали гуманітарну допомогу, де були сигарети і презервативи».

Не знаю, як семінаристи використовували презервативи, але саме в ті роки після розпаду СРСР, коли кількість церков почала збільшуватися, РПЦ потребувала надійнішого і набагато більшого, ніж за радянських часів, фінансування. Митрополит Іларіон, який змінив на посту Глави Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату Ґундяєва, вважає актуальним для Церкви вирішення питання про стабільність її доходів. «У Церкви має бути своє стабільне джерело доходу, і цим доходом не можуть бути тільки пожертви парафіян. Церква не може існувати тільки на гроші, отримані від продажу свічок, ікон або, скажімо, церковної літератури», — сказав митрополит в ефірі програми «Церковь и мир» на телеканалі «Россия-24».

Уже багато років, п’ятнадцять чи й більше, чую від різних ієрархів РПЦ одні й ті самі меркантильні скарги — і грошей їм мало, і ніхто не допомагає. У цих словах криється один потаємний сенс — або церква чекає подачок від влади, або зізнається в тому, що парафіян мало, а ті, які інколи ходять у храм, не вважають своїм обов’язком жертвувати. З цього випливає логічний висновок — церква не приваблює народ, а статистична цифра в 74 відсотки населення навряд чи відображає реальність. До речі, 74 відсотки — це цифра дворічної давнини, п’ять років тому вона була 80 відсотків.

Для багатьох людей православ’я — партійна належність. Вони пам’ятають і знають, що предки були православними, потім багато хто стали комуністами, тобто офіційними атеїстами. Як вони знову стали православними? Правильно — точно так само, як і ставали піонерами, комсомольцями і комуністами. Настав час, коли вигідно називати себе православними, ось і називають. А цифри звітів московської поліції свідчать про зворотне — московські храми на Різдво або Великдень відвідує всього кілька відсотків населення. Не мільйони статистичних православних.

Ось чому в головах у «православних» така жахлива