Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

всі чоловіки дивляться на неї кривим оком, й знову, звичайно ж, закидає кілька слів про одежу.

— Чи не страшиш ти сама собою цих чоловіків? — питає Уллі.

Нагодився Герман й одразу ж заводить річ про популярність.

Пройнятий цією ідеєю, походжає круг шатра, обережно піднімає запону, бачить батька за малюванням, але все одно заходить і пробує на міцність лавки. Себастьян уже вдома, бо надходить пора попоїсти. Колись він зазнав популярности, а тепер став грозою всіх дітей в окрузі.

— Начувайтеся, чортенята! — кричить він.

Але ніхто з малих пустунів навіть не гадає начуватися дідка з бридко заслиненим ротом. Прагнучи показати себе ще ого-го чолов’ягою, Себастьян розганяє дітлахів, як йому здається, світ за очі. А тепер зауважив Германа-молодшого, Уллі-молодшу й Александру-молодшу в гурті чужих дітей.

— Йдіть-но сюди, дістанете карамельок, — хитро манить він онуків.

— Стережіться, сьогодні дід налигався м’яса й шаліє, — каже новим приятелям Герман-молодший.

Після їди Ісак сідає на оглоблю й заплющує очі. Це робота. Александра знає, що так він винаходить і тоді треба бути тихо.

Герман лежить у фургоні й хропе. Зненацька Ісак протяжно гукає: «Хо-хо!» Ніхто нічого не розпитує. Всі знають, що Ісакові спало щось на гадку й сьогодні або завтра увечері побачать чи почують це на виставі.

Золотий дощ, золотий дощик! Ще цього дня старезний Себастьян може глянути на небо, ствердити, що увечері буде публіка, й дістати свою додаткову крону. Але тільки сьогодні. На обрії наче з пекла викочується віз, а в ньому їдуть борці Армстронґ-Юліус та Еено.

Прокинувшись, Уллі відразу ж відчула, що щось сталося. У фургоні вона була сама й крізь поточену червами стелю дивилася на мерехтіння блакитного неба. Чутно було голоси, надворі сварилися чоловіки, й Уллі, піднявши ганчірку, що правила за ґардину, глянула у віконце.

Герман, Ісак, Александра та Себастьян стояли в рядок перед двома чоловіками. Один із дужою шиєю та великими руками, малими сірими очима й жорстким білявим волоссям, другий молодий, не більш як тридцятирічний, а коли глянув угору, Уллі впізнала його: це знайомий їй ще з ранньої юности Юлле Андерссон, нині Армстронґ-Юліус, професіональний борець.

За цим гуртом стояло споруджене вночі шапіто, та так близько гаґелівського, що можна було використати ті самі стояки. Армстронґ-Юліус ще раз глянув угору, а Уллі сахнулась од вікна й відпустила ганчірку-занавіску.

— Дідько б вас ухопив! — крикнув Себастьян, стиснувши жилкуваті тремтячі кулаки перед носом у борців. — Ну невже ж ви, панове, не могли знайти собі іншого місця!

Ісак блимав чорними очима, що було ознакою люті. Герман, схиливши худе тіло уперед, немовби от-от буцне, щось торочив про непорядну конкуренцію. Александра підвищила свій різкий голос, повен обурення:

— І не сором вам? Бога в животі не маєте! Таж в артистів повелося не наступати одне одному на п’ятки. Одне мене дивує, що ви ще не напросилися користати з нашого входу. А тепер…

— А тепер! — повторив Себастьян, шукаючи поглядом підтримки в невістки, що не зважала на нього, і в сина, що, опустивши повіки, очевидно щось винаходив. Борці рушили до свого шатра, Гаґелі — до свого: обурена Александра, розлючений Герман, голодний засмучений Себастьян і пригнічений Ісак. Після обіду Уллі застала свекра у фургоні. Відчинивши велику скриню, він вийняв брунатну дерев’яну коробочку із заощадженнями й підраховував, скільки там у резерві.

Сільце було таке маленьке, що могло б поміститися в кишені штанів Господа Бога, а вона не дуже велика. П’ять вечорів публіка задивлялася на очі Уллі. Власне кажучи, у Гаґелів не було більш на що дивитися. Сухорлявий, жилавий Герман уже не розбивав сердець і не лоскотав нервів, крім хіба що своїх, Ісакові ідеї можна було знайти в гумористичних журналах, а бренькіт, який Себастьянові старечі пальці видобували з банджо, нікого не забавляв.

Армстронґ-Юліус і Еено дали анонси, понаклеювали друковані афіші, аби люди знали, що за п’ять коротких вечорів тут справді вирішиться доля першости Європи. Йдучи в ногу з часом, борці роздали абонементи по кафе та тютюнових ятках і відразу ж забезпечили собі завсідних глядачів. Мали вони також безплатний позапрограмний номер — виступ шведсько-американського короля гри на баяні Джеффа А. Джаддела, тобто вирядженого й вичепуреного брата Юлле Андерссона.

Ясна річ, що люди йшли до них, і така сама ясна річ, що Гаґелям перепадало небагато публіки.

Увечері Себастьян не дістав ані гроша. Родина сиділа у фургоні, усі видивлялися одне на одного, аж нарешті Александра не витерпіла мовчанки й стала пояснювати, що все це ображає її честь артистки. Їй, мовляв, соромно стриміти в касі занедбаною й погано одягненою коровою й дивитися, як люди, проходячи, шкірять зуби.

Уллі випустила з ротика ще більше лихих слів. Сказала, що не має ані найменшого бажання виконувати свій номер у порожньому шатрі, а те, що воно порожнє, — цілком природно.

Це, звичайно ж, розбудило Германову злість. Він наказав жінці поводитися чемно й прикусити язика, бо в цих справах вона нічого не тямить. Взагалі нічого іншого не вміє, крім як пащекувати й вихляти задком перед носом першого-ліпшого волоцюги.

Себастьян задовольнився тим, що кілька разів сумно бренькнув на банджо. Не наважився щось передрікати на завтра.

Коли вже кожне висловилося, Ісак виклав свою ідею. Сказав таке, що Герман зблід. Очевидно, що єдиний вихід із скрути — узяти та й викликати отих борців на змагання, ось тут, у цьому шатрі, і, як запевнив Ісак, завдяки цьому буде повно глядачів.

Усі мовчали, навіть Александра. Уллі єхидно підсміхнулась і, мабуть, сказонула б щось, якби не зустрілася поглядом із свекром. Так само Ісак дивився з-понад резерву. На ній спинився такий нерухомий і сумний погляд, що довелося прикусити язика. А що розсерджений чи, може, й наляканий Герман не мав ніякої іншої ідеї натомість, то мусив змовчати, як і решта