Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

коней, ще й лева та тигра. І, коли тільки випадала нагода, вділяв собі корму цих звірів. Глибоко шанував свого сина й вважав за потрібне виявляти увагу навіть Ісаковій другій дружині — Александрі, за що та іноді кидала старому монету-другу. Ісак зійшов на вершину слави — з трупою ковбоїв. І звалився — з першою жінкою, Германовою матір’ю. Надто довго було б тут докладно оповідати всю цю історію. На ту пору жінка була повітряна акробатка, закохана у свого партнера. І ось на прем’єрній гала-виставі, коли в шапіто яблуку не було де впасти, Ісак, тоді ще хвальковитий і самовпевнений, висварив дружину, а вона чи то скочила, чи то звалилася з-під купола. Два вічка у страхувальній сітці були обірвані. Ісак упав разом із жінкою. Щось йому в голові заскочило не туди, а коли стало на місце, отямився в подорожі країною, на козлах родинного воза. Угледів обабіч себе Германа й Себастьяна, а у фургоні Александру з двома дітьми й Уллі — теж з двома. Міцно заплющивши очі й посвистуючи на коней, довго пробував якось звести все докупи, щось придумати. Розплющив очі й побачив, що збігло чимало води, що сам він постарівся, а із Себастьяна зробився дідуган, якого конче треба доглядати, хоч він і ненажера, вічно заслинений із недоситу; що Александра — перезріла вітрогонка, якій аби тільки чепуритися, строїтися й ганяти за першим-ліпшим мужчиною, любителька годинами базікати й не сказати нічого путнього; що Герман, його син, — безвольний тип, який ніколи не старався опанувати щось ґрунтовно, натомість мріяв стати директором цирку й спромігся лишень на найбільший подвиг і найбільшу помилку водночас — закохати в себе оцю Уллі й вмовити її пуститися разом із ним.

А тоді Ісак вчинив мудро — закрив очі й далі покотився світами, у цьому фургоні, що уцілів від руйнації і, так само, як латане шапітове покривало, вберіг на собі чорно-золоті букви. Щасливого дня, щасливого року Ісак власноруч намалював їх:

«ҐРАНД ЦИРКУС ГАҐЕЛІВ».

Уллі знала, що її номер — коронний.

Герман зависав, зачепившись згинами колін, на трапеції; вивертався, обертався круг одного коліна, одного ліктя; зависав, ухопившись зубами за ремінець й опустивши руки, схожий на мертву рибину; висів, зачепившись стопами чи підборіддям; робив стійку на голові ген угорі, під самим шатром, яке Ісак досі вперто називав куполом. Але зіркою номера була Уллі, дарма що не спроможна ні на одну з цих штук, які показував Герман. Вона ж така красуня. Сиділа, баламкаючи ногами, на трапеції, яку чоловік, підвішений вище, тримав у зубах. Бувало, що й вона пробувала зависнути на згинах колін, але в таких випадках міцно трималася руками перекладини. Видко було, що боїться. Зате ж яка краля! Голову оповиває золотиста хмаринка волосся, очі випромінюють прозоре синє сяйво, обтисле трико блищить, як зміїна шкіра, на тендітному тілі. Ніхто б не повірив, що їй уже двадцять вісім літ. Справдешнім янголом була б Уллі, якби з язика не зривалися дуже бридкі слова.

Про решту номерів не варто й згадувати. Коней можна було використовувати хіба що як тяглову силу, Германові трюки на велосипеді й Ісакова клоунада заповняли циркову програму, та не гаманець. Однак кінці з кінцями зводились, і Герман плекав надію, яка, зрештою, була не така вже й відірвана від дійсности. Мріяв стати сам собі директором. Якось давали собі раду. Якби Себастьян не глитав стільки, то, може, жилося б краще, адже в містечках і селах щоразу по кілька крон осідало в Александриній касі та Ісаковому резерві.

Глянувши на чисте небо, Себастьян проказав:

— Увечері буде публіка.

Цієї миті він нагадував літнього селянина, що говорить про погоду. Мав такий самий твердий погляд, як у часи, коли зачаровував змій. Александра завжди вірила старому. Ось і тепер пішла до воза, щоб узяти крону, а заодно й кинути Ісакові кілька слів наздогад уборів. Та той і не чув, і не слухав. Александра завела мову про резерв. Ісак не чув. А Себастьян послав Германа-молодшого купити шмат м’яса. Покрає потім це добро на тоненькі скибочки, посолить і споживе сирим. Що ж, публіка все-таки прийшла.

Уллі й раніше бувала на таких вечірніх виставах. Глядачі приходять, бачать величезне шатро, Ісакові прегарні афіші, Германа, що показався на люди, причепурену Александру й усміхнену Уллі, купують квитки й заходять. Ніхто не посміє сказати, що програма погана, поки Уллі має такий вигляд, як ось тепер.

Один-єдиний у родині, що не показується в той час на люди, — це Ісак. Ховається у проході, поки не почалася вистава, а тоді виходить на арену й промовляє. Взагалі-то він маломовний, а тут веде довгу річ із чужими людьми. Крім того, малює афіші й придумує хороші тексти до них.

Ісак завжди вдома.

А Герман удень прогулюється в містечку, кидає жагучі погляди на стрічних жінок, хоч нічого такого не має на меті, й мріє про популярність. Це його слабка сторона. Себастьян ходить по кав’ярнях, показує себе, іноді прихоплює з собою своє банджо, трохи приграє, приймає почастунок — чарку-другу або бере монетами. З ними заходить до м’ясника й каже:

— Має бути свіже!

Сьогодні вранці Александра кинула кілька слів наздогад одежі, та не дочекалася відповіді й повіялася до села продавати витрішки мужчинам.

Уллі сидить сама у фургоні й думає: «Якби ж то всьому тому та настав би край!»

Як уже повелося, приходить Ісак і сідає поруч неї.

— Дитинко, — мовить він. — Дитинко!

Дивиться на неї отими чорними очима й сумно всміхається. Тоді йде до шатра малювати афішу — тепер по одній на день, бо є за що купити фарби. Уллі підходить, приглядається й злегка всміхається.

— Боже, як гарно!

Гордий, неначе хлопчик, і зворушений, як завжди, Ісак каже:

— Знаю, добре знаю, моя дитинко!

Та невдовзі вона знову грубіянить, а свекор поринає в гірке мовчання. Повернувшись, Александра нарікає, що