Камілла Лекберг - Крижана принцеса

не була сьогодні мертва. Відповідь завжди лежала в неї перед носом, але вона не наважувалася її шукати. Боягузтво й сміливість перепліталися в моїй дружині.

— Бірґіт і Карл-Ерік не думають, що вона наклала на себе руки.

— Так, я знаю. Чесно кажучи, я сам не розібрався, що насправді думаю. Я прожив із нею понад п’ятнадцять років, але ніколи її не знав.

Його голос усе ще був сухим і повільним, таким тоном він міг так само говорити про погоду, і Еріка зрозуміла, що її перше враження від Генріка не могло бути більш помилковим. Міра його смутку була величезною. Він не був виставлений на огляд, як у Бірґіт і Карла-Еріка Карлґренів. Можливо, завдяки власному досвіду він інстинктивно розумів, що це була не лише скорбота через смерть дружини, а й назавжди втрачена можливість змусити її покохати його так, як він її кохав. Це було почуття, добре їй відоме.

— Чого вона боялася?

— Про це я запитував себе вже тисячі разів. Я справді не знаю. Щойно я намагався поговорити з нею, вона одразу ж зачиняла двері, і мені ніколи не вдавалося увійти в них. Здавалося, наче в неї була якась таємниця, якою вона не могла поділитися з кимось іншим. Це звучить дивно? Але оскільки я не знаю, що то була за таємниця, я й не можу відповісти, чи могла вона накласти на себе руки.

— Якими були її стосунки з батьками та сестрою?

— Ой, як мені це описати?

Йому знову знадобилося чимало часу, щоб нарешті відповісти:

— Напружені. Так, наче всі вони ходили одне навколо одного навшпиньки. Єдина людина, яка колись говорила те, що думає, була її молодша сестра Джулія, та й вона досить своєрідна. Завжди відчувалося, що відбувався зовсім інший діалог за тим, що промовляли вголос. Я не знаю точно, як це пояснити. Вони немов розмовляли закодованою мовою, і хтось забув дати мені код.

— Що саме ти маєш на увазі, коли кажеш, що Джулія була своєрідною?

— Як ти, певно, знаєш, Бірґіт народила Джулію пізно. Їй було вже за сорок, і це сталося незаплановано. Тому Джулія постійно якимось чином була немов зозуля в гнізді. Та це й не було просто — мати таку сестру, як Алекс. Джулія не була вродливою дитиною й не стала привабливішою в дорослому віці, та ти знаєш, який вигляд мала Алекс. Бірґіт та Карл-Ерік завжди були дуже сфокусовані на Алекс, і Джулія відходила на задній план. Її спосіб поводитися — замкнутися в собі. Але мені вона подобалася. Щось є за похмурою зовнішністю. Я сподіваюся, що хтось прийде та присвятить час тому, аби дістатися туди.

— Як вона відреагувала на смерть Алекс? Які в них були стосунки між собою?

— Про це краще запитати в Бірґіт та Карла-Еріка. Я не бачив Джулії вже з півроку. Вона навчається на вчителя на півночі Швеції, в Умео, і неохоче виїжджає звідти. Вона жодного разу не була вдома до Різдва. Що стосується їхніх взаємин, Джулія завжди боготворила свою старшу сестру. Алекс тільки почала вчитися в школі-інтернаті, коли народилася Джулія, тому вона часто не бувала вдома, але коли ми відвідували їхній родинний дім, Джулія ходила за нею слідом, як цуценя. Алекс це не дуже хвилювало, і вона дозволяла їй так робити. Інколи вона дратувалася через Джулію й огризалася на неї, але найчастіше просто ігнорувала.

Еріка відчувала, що діалог завершується. Між паузами в розмові мовчання у великому будинку було всеосяжним, і вона передчувала, що цей будинок у всій своїй розкоші був тепер для Генріка Війкнера порожнім.

Еріка встала й простягнула руку. Він ухопив її обома своїми руками, потримав декілька секунд, відпустив і пішов перед нею до дверей.

— Я хотіла б піти вниз, до галереї, і трохи подивитися, — сказала Еріка.

— Так, це чудова ідея. Алекс дуже пишалася нею. Вона побудувала все спочатку, разом із подругою студентських років із Парижа, Франсін Бежо. Так, зараз її прізвище Сандберґ. Ми спілкувалися трохи особисто, але тепер майже не підтримуємо контактів, відколи в них із чоловіком з’явилися діти. Франсін точно в галереї, я зв’яжуся з нею й поясню, хто ти, вона допоможе й трохи розповість про Алекс.

Генрік відчинив для Еріки двері, і, востаннє подякувавши, вона повернулася спиною до чоловіка Алекс і попрямувала до автомобіля.

У той самий момент, як вона вийшла з автомобіля, розвиднилося. Галерея була розташована на вулиці Чалмерсґатан, паралельно з Авеню, але після півгодинного кружляння вона змирилася й припаркувала автомобіль на Геден. Насправді це було не дуже далеко, але в зливу відчувалося наче миля. До того ж паркування коштувало дванадцять крон за годину, і Еріка відчула, що настрій псується. Вона не взяла із собою парасольки й знала, що її кучеряве волосся незабаром буде на вигляд як невдала спроба зробленої вдома хімічної завивки.

Еріка поспішала через Авеню й поступилася дорогою трамваю під номером чотири, який дзеленчав і поспішав у напрямку Молндаль. Пройшовши Валанд, де вона в студентські роки іноді проводила шалені вечори, повернула ліворуч, на Чалмерсґатан.

Галерея «Абстрактність» була розташована праворуч і мала великі вітрини, які було видно з вулиці. Дверний дзвінок задзеленчав, коли Еріка увійшла, і вона побачила, що приміщення було набагато більшим, ніж здавалося ззовні. Стіни, підлога й дах були пофарбовані в біле, що виділяло твори мистецтва, які висіли на стінах.

У дальньому кінці приміщення вона побачила жінку, яка точно була французького походження. Вона випромінювала абсолютну елегантність й енергійно жестикулювала, обговорюючи картину з покупцем.

— Я зараз прийду, а ти тут роздивляйся.

Її французький акцент звучав чарівно.

Еріка повірила їй на слово і, заклавши руки за спину, почала повільно походжати кімнатою й розглядати твори мистецтва. Як натякала назва галереї, усі роботи були в абстрактному стилі. Куби, квадрати, кола й дивні фігури. Еріка нахиляла голову й мружилася, намагаючись розгледіти те, що могли бачити знавці мистецтва, але чого вона цілком уникала. Ні ж, досі лише куби та квадрати, які, на її думку, могла відтворити й п’ятирічна дитина. Їй треба було лише визнати, що це було за межами її розуміння.

Вона стояла перед величезною червоною картиною з нерівномірно розподіленими жовтими частинами, коли почула, як позаду до неї підійшла Франсін, цокаючи підборами об шахову підлогу.

— Правда, вона прекрасна?

— Так, авжеж, вона чудова. Але, відверто кажучи, я далека від світу мистецтва. Вважаю, що «Соняшники»