Камілла Лекберг - Крижана принцеса

Франсін усміхнулася.

— Ти, певно, Еріка? Генрі мені щойно зателефонував і сказав, що ти прямуєш сюди.

Вона простягнула тендітну ручку, і перед тим, як її потиснути, Еріка швидко витерла свою досі мокру від дощу правицю.

Жінка перед нею була маленькою, тендітною й елегантною з вигляду, що, здається, притаманне лише француженкам. Порівняно з нею Еріка зі своїм зростом 1,75 см без підборів почувалася досить огрядною.

Волосся Франсін було вороново-чорне, зачесане з лоба назад і зібране в пучок. Вона була вдягнена в чорну сукню за фігурою. Вибір такого кольору, звичайно, пов’язаний зі смертю подруги та колеги, — здавалося, що вона, імовірно, була жінкою, яка віддавала перевагу яскраво-червоному або, можливо, жовтому. Макіяж був легким та ідеально накладеним, але він так і не зміг приховати темних смуг під очима. Еріка сподівалася, що її власна туш не потекла. Імовірно, марне сподівання.

— Я гадаю, нам варто сісти внизу й поговорити за чашкою кави. Сьогодні дуже спокійний день. Ми можемо піти ось туди.

Вона пішла поперед Еріки до маленької кімнатки за галереєю, яка була оснащена холодильником, мікрохвильовкою та кавоваркою. Столик був маленьким, і місця вистачало лише на два стільчики. Еріка сіла на один із них, і Франсін одразу ж подала їй гарячу каву. Шлунок протестував проти ще однієї чашки кави після такої кількості, яку вона випила в Генріка, але Еріка знала з досвіду численних інтерв’ю для своїх книжок, що люди більш охоче розмовляють із чашкою кави в руках.

— Як я зрозуміла з розмови з Генрі, батьки Алекс попросили тебе написати пам’ятну статтю.

— Так, я не бачилася з Алекс останніх уже майже двадцять п’ять років, тому перед тим, як почати писати статтю, намагаюся довідатися трохи більше, якою вона була людиною.

— Ти журналістка?

— Ні, я письменниця. Пишу біографії. Це я роблю лише тому, що мене попросили Бірґіт і Карл-Ерік. До того ж саме я знайшла її, принаймні майже, і якимось дивним чином мені здається, що маю це зробити, щоб створити інший, живий образ Алекс. Це звучить дивно?

— Ні, анітрохи. Я вважаю, чудово, що ти взялася за це заради батьків Алекс і заради неї самої.

Франсін нахилилася над столом і поклала свою руку з добротним манікюром на руку Еріки.

Еріка відчула, як кров приливає до щік, і намагалася не думати про рукопис книжки, над якою вона працювала більшу частину вчорашнього дня. Франсін додала:

— Генрі також попросив мене відповісти на всі твої запитання з найбільшою щирістю.

Вона розмовляла чудовою шведською. «Р» м’яко гаркавило, і Еріка помітила, що вона використовувала французький варіант ім’я Генрік — Генрі.

— Ти й Алекс познайомилися в Парижі?

— Так, ми вивчали мистецтвознавство разом. Знайшли одна одну першого ж дня. Вона мала розгублений вигляд, і я почувалася так само. Інше — це вже, як кажуть, звичайна історія.

— Як довго ви знали одна одну?

— Зараз побачимо… Генрі та Алекс святкували п’ятнадцятиріччя весілля восени, тому це вже буде… сімнадцять років. П’ятнадцять із них ми керували оцією галереєю разом.

Вона замовкла й прикурила, на велике здивування Еріки, цигарку. Чомусь вона не могла собі уявити, що Франсін курить. Рука легко тремтіла, коли та прикурювала цигарку, але Франсін зробила глибоку затяжку, не відриваючи погляду від Еріки.

— Ти цікавилася, де вона була? Вона, імовірно, лежала там тиждень, коли ми знайшли її.

Еріка прозріла, що навіть не подумала запитати таке в Генріка.

— Я знаю, це звучатиме дивно, але ні, я не цікавилася. Алекс… — Вона засумнівалася. — Алекс завжди чинила так, як хотіла. Це могло бути приводом для розчарувань, але згодом я звикла й змирилася. То було не вперше, коли вона на деякий час зникала, щоб потім з’явитися знову так, немов нічого й не сталося. До того ж вона компенсувала мені більш ніж достатньо, самостійно дбаючи про галерею, коли я була в декреті. Знаєш, як би там не було, я все ще гадаю, що так станеться й нині. Що вона знову ввійде у двері. Але цього разу такого не трапиться.

Сльоза майже впала з її вій.

— Ні. — Еріка подивилася вниз, у чашку з кавою, і дала змогу Франсін стримано витерти очі. — Як відреагував Генрік, коли Алекс просто зникла?

— Ти щойно зустрічалася з ним. Алекс у його очах не могла зробити нічого неправильного. Генрі присвятив останні п’ятнадцять років тому, щоб боготворити її. Бідний Генрі.

— Чому бідний?

— Алекс його не кохала. Рано чи пізно він мав усвідомити це.

Перша цигарка загасла, і вона взяла ще одну.

— Ви, напевно, знаєте одна одну уздовж і впоперек за стільки років?

— Не думаю, що хтось знав Алекс. Хоча я знала її значно краще, ніж Генрі. Він завжди відмовлявся знімати рожеві окуляри.

— Генрік натякнув під час нашої розмови, що впродовж усього їхнього шлюбу йому здавалося, що Алекс щось приховує від нього. Чи знаєш ти, чи це правда, і що це взагалі могло бути?

— Це було неймовірно проникливо з його боку. Я, певно, недооцінювала Генрі. — Вона підняла брову, яка мала гарну форму. — Моя відповідь на перше запитання «так», я також завжди знала, що було щось таке, що вона носила із собою. На друге запитання буде, на жаль, «ні», бо я й гадки не маю, що це могло бути: попри нашу тривалу дружбу, завжди була межа, за яку Алекс не пускала. Я прийняла це, Генрі — ні. Рано чи пізно це мало зламати його. До того ж я знаю, що це було б раніше, а не пізніше.

— Чому?

Франсін засумнівалася.

— Буде розтин трупа Алекс, чи не так?

Запитання було для Еріки несподіванкою.

— Так, це завжди роблять у випадках самогубства. Чому ти запитуєш про це?

— Тому що тоді я точно знаю, що те, про що хочу тобі розповісти, однаково стане відомим. Моєму сумлінню принаймні легше від такої думки.

Вона ретельно загасила цигарку. Еріка затамувала подих у захопливому очікуванні, але Франсін тягнула час і прикурила третю цигарку. Її пальці не мали відповідного жовтуватого забарвлення, як у курців, тому Еріка підозрювала, що таке куріння однієї за одною цигарок не було для жінки звичним.

— Ти, напевно, знаєш, що Алекс бувала у Ф’єлльбацці набагато частіше десь за останні півроку?

— Так, плітки