Камілла Лекберг - Крижана принцеса

дзвінок, тому вона сильно постукала дверною палицею. Двері одразу ж відчинилися. Вона майже очікувала, що її зустріне покоївка в накрохмаленому фартуху й ковпаку, та натомість побачила перед собою чоловіка, який, як вона одразу зрозуміла, був Генріком Війкнером. Він мав напрочуд гарний вигляд, і Еріка була рада, що доклала більше зусиль до своєї зовнішності перед тим, як вийшла з дому.

Вона зайшла до величезного холу, який, як їй одразу здалося, був більшим від її квартири вдома, у Стокгольмі.

— Еріка Фалк.

— Генрік Війкнер. Ми зустрічалися влітку, наскільки я пригадую. У кафе внизу біля площі Інгрід Берґман.

— У кафе «Брюгган». Так, точно. Здається, що з літа минула вже ціла вічність. Особливо з такою погодою.

Генрік ввічливо пробурмотів щось у відповідь. Він допоміг їй із пальтом і показав рукою дорогу до вітальні наприкінці коридору. Еріка обережно сіла на диван, який з її дуже обмеженими знаннями про антикварні речі лише міг здаватися старим і, ймовірно, дуже цінним. Вона погодилася на каву, яку запропонував Генрік. Поки він порався з кавою, вони обмінялися кількома міркуваннями про таку жахливу погоду, і вона потайки спостерігала за ним і констатувала той факт, що він мав не такий засмучений вигляд, але також знала, що це ще ні про що не говорить. Різні люди виражають смуток по-різному.

Він був вдягнений в ідеально випрасувану світло-блакитну сорочку від Ральфа Лорена. Волосся темне, на межі з чорним кольором, елегантно підстрижене, але не дуже добре розчесане. Очі були темно-карими й надавали йому вигляду вихідця з південних районів. Сама вона віддавала перевагу чоловікам зі значно більшою рослинністю на обличчі, але все ж не могла позбутися впливу чарів цього чоловіка із зачіскою з журналу мод. Генрік і Алекс мали бути надзвичайно вродливою парою.

— Який неймовірно гарний будинок!

— Дякую. Я належу вже до четвертого покоління Війкнерів, які мешкають тут. Мій прадід наказав побудувати цей будинок на початку століття, і відтоді це родинна власність. Якби ці стіни могли говорити…

Він обвів рукою по кімнаті й усміхнувся Еріці.

— Так, це, мабуть, чудово: мати таку родинну історію.

— Два варіанти. Це передбачає і велику відповідальність: іти стопами батька й таке інше.

Він злегка всміхнувся, і Еріці здалося, що Генрік не особливо обтяжений відповідальністю. Особисто вона почувалася вкрай незатишно в цій елегантній кімнаті й марно намагалася знайти зручний спосіб всидіти на цьому гарному, але спартанському дивані. Зрештою вона сіла подалі, аж до краю, і обережно сьорбала каву, яка була подана в маленьких чашечках. Мізинець дрижав, але Еріка протистояла імпульсам. Чашки були зроблені немов для того, щоб відстовбурчувати мізинець, але вона підозрювала, що це, імовірніше, здається веселим, ніж світським. Вона боролася сама із собою мить перед блюдцем із тістечком, що стояло на столі, і зазнала поразки в дуелі з товстим шматком бісквіта. Приблизно з рахунком у десять балів.

— Алекс полюбляла цей будинок.

Еріка розмірковувала, як їй підступити до справжньої причини, чому вона сиділа тут, і була дуже вдячна, що Генрік сам підштовхнув її до розмови.

— Як довго ви жили тут разом?

— Стільки ж, скільки були одружені. П’ятнадцять років. Ми зустрілися, коли обоє навчалися в Парижі. Вона вивчала мистецтвознавство, а я намагався набути достатньо знань в царині економіки, щоб хоча б знати найнеобхідніше для того, аби вести сімейний бізнес.

Еріка дуже сумнівалася в тому, що Генрік Війкнер робив колись щось найнеобхідніше.

— Одразу ж після весілля ми переїхали додому, до Швеції, у цей самий будинок. Мої батьки померли, і будинок кілька років, поки я був за кордоном, стояв порожнім, але Алекс одразу ж почала його ремонтувати. Вона хотіла, щоб усе було ідеально. Кожна деталь, усі шпалери, меблі та килими або оригінальні, реставровані до стану, у якому вони з’явилися тут одразу ж після зведення будинку, або куплені Алекс. Вона відвідала не знаю навіть скільки крамниць, аби знайти такі ж речі, які були тут у часи прадідуся. У неї було багато старих світлин, які їй допомагали, і результат перевершив усі сподівання. Водночас вона працювала над заснуванням своєї галереї, і, як їй вдавалося встигати з усім, я зрозуміти не можу й досі.

— Якою людиною була Алекс?

Генрікові знадобилося трохи більше часу, аби подумати над запитанням.

— Вродлива, спокійна, перфекціоніст до кінчиків пальців. Вона могла здатися зарозумілою тим, хто не знав її, але це здебільшого залежало від того, що вона не одразу ж впускала когось у своє життя. Алекс була людиною, за яку треба було боротися.

Еріка дуже добре знала, що саме він мав на увазі. Ця стриманість зумовила те, що ще в дитинстві Алекс називали зарозумілою зазвичай ті самі дівчата, які ледь не билися, аби посидіти з нею поруч.

— Що ти маєш на увазі?

Їй хотілося почути, як опише це Генрік.

Генрік подивився у вікно, і вперше відтоді, як Еріка вступила в будинок Війкнерів, вона помітила за бездоганною бронею почуття.

— Вона завжди йшла своїм шляхом. Вона не брала до уваги інших людей. Не через злобу, — в Алекс не було її, — а з необхідності. Найважливішим для моєї дружини було не бути ображеною. Усе інше, усі інші почуття через цю мету відійшли на задній план. Але проблема в тому, що, якщо ти не впускаєш нікого за стіну, побоюючись, що ця людина стане ворогом, то ти зачиняєш двері й для друзів.

Він замовк. І подивився на неї.

— Вона говорила про тебе.

Еріка не могла приховати свого здивування. Згадавши про те, як їхня дружба закінчилася, вона подумала, що Алекс відвернулася й більше ніколи про неї не думала.

— Одну річ, яку вона сказала, я пам’ятаю дуже добре. Вона зізналася, що ти була останньою справжньою подругою, яку вона мала. «Останньою чистою дружбою». Так сказала вона. Трохи дивне формулювання, подумав я, але вона нічого більше не мовила про це, а я добре навчився не розпитувати її. Тому я розповідаю тобі факти про Алекс, які ніколи не розповідав нікому іншому. Щось підказує мені, що ти, попри те, що минуло вже багато років, усе ще мала особливе місце в серці моєї дружини.

— Ти кохав її?

— Більше за все. Александра була всім моїм життям. Усе, що я робив, усе, що я говорив, — усе проходило крізь неї. Іронічно, що вона ніколи не помічала цього. Якби Александра впустила мене, вона б