Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

спішить «висловитись». В одному кутку козак-делєґат викладає перед аудиторією дядьків і тіток принціпи автономії для України.

— Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Наперед усього поміщикам — геть од землі! бо то ж наше українське, народне. Друге — чужинцям до влади зась! Де вони взялися? Трете — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та флот. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би. Та де вже тобі обійдеться без війни? Коли всякий народ матиме свою державу, тоді вже й буде автономія.

— А що, бач! — гукнув дядько в чумарці. — Говорили ж на селянському з'їзді, що наше військо скаже, якої нам автономії треба. Значить, не зачіпай, що не твоє. Працюй у себе дома всякий. А то тобі всі по нас їздять, а ти не знаєш, чого тобі бракує. Військо скаже.

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В іншому кутку інша балачка. Центр балачки біля освітньої справи. Говорить невисокий чоловічок коло тридцяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізніше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делегація. Кирилівська громада постановила заснувати в своєму селі українську гімназію імені свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання гімназії громада приймає на себе. Делегація їде до Центральної Ради просити, щоби вона затвердила гімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням зав'язується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші1 університет відчинити.

При слові університет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними. наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «охтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делегатом на з'їзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! Наше військо покаже, але й вам байдаки нічого бить. Одному військові тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж самі собі. А хто не схоче по згоді, то осьо! бачите?

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очі всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться.

Через хвилину знов гомонять у різних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до кращої будуччини. У всьому тому почувалося могутнє «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому аргументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лампи, всі міркування про «стратегію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками мільйонів пригнобленої нації.

У Києві ще спали, як ми приїхали. Висипавшись з потягу, делегати посунули вулицями на Володимирську до Педагогічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до п'ятисот різного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Києва на з'їзд або в якій іншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Оце, братику мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делегат на з'їзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі солдатськой кокардою.

— А що, якби він зараз та просто на наш з'їзд? Га? Ото штука була би.

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад з'їздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очі йому.

Сотня живих людей заглядала в очі нерухомому велетневі.

Біля десятої години рано я знову в будинку педагогічного музею. Кілька осіб провіряють делегатські мандати і видають білети на засідання з'їзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музею, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.

Проте український рух, не маючи навіть порядного помешкання для свого центра у своїй же столиці, розвивається на вільному повітрі. Повітря революції куди краще впливало на розвиток національного руху, аніж штучне повітря помешкань. Виплекана соками місцевого населення паразитна культура чужинців мусіла ховатися в оранжереях, не зносячи вітрів революції.

Над вечір того ж таки дня (4 червня ст. ст.) перше побачення представників демосу з своїми провідниками. Всі делегати зібралися в будинку Троїцького Народного Дому і біля нього, бо в помешканню не всі вміщаються. 3 технічних причин відкриття з'їзду відкладається до завтра — треба більшого помешкання. З'їхалося біля 2.500 делегатів, як представники півторамільйонної озброєної маси українців, що розкидані по різних частинах на фронті і в запіллі. Послали своїх представників на з'їзд виключно ті, що не зважаючи на всі перешкоди, вспіли зорганізуватися і хоч сяк-так сформулювати свої вимоги.

На сцені з'являється товариш голови Центральної Ради, він же голова Українського Військового Генерального Комітету Володимир Винниченко.

На хвилину все стихає. Потім, немов раптовий вихор, зривається буря оплесків і крики з тисяч