Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

— Слава!! Слава Винниченкові!!.

Так хвилин п'ять. Знову стихає. Винниченко оголошує, що відкриття з'їзду відбудеться завтра у великому міському театрі, а сьогодні можна скористатися з нагоди і влаштувати віче. Загальна згода. На вічу бажаючі мають оповідати про те, як стрінули на місцях наказ Керенського про заборону з'їзду. Знову всі згоджуються.

Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій з'ясовує погляд Центральної Ради і Військового Генерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціальним заявам і деклараціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:

— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд.

Але Міхновський не говорить. Більшість Генерального Комітету і

Центральна Рада доручили диригентську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеологічним ворогом Міхновського. Винниченко — ідеолог і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізніше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.

Один по одному виходять делегати з місць. Наказ Керенського скрізь ігнорували. Заборона з'їзду немовби викликала ще більше зацікавлення з'їздом. Маси йшли на пролом, не вважаючи на заборони з Петербурга. Промови короткі, лаконічні, повні завзяття і віри в силу нації. То відбивається настрій мас, що стихійно, нестримано пруть в бік незалежності від Росії.

Говорить, наприклад, делегат з північного фронту, поручник П. П-ко. Він оповідає про вражіння від заборони з'їзду.

— Про заборону, — говорить він, — довідалися вже в дорозі. Тут же склали телеграму такого змісту: «Наказ про заборону з'їзду читаємо і до Києва від'їжджаємо». Телеграму послали на дві адреси: нашій організації і. панові Керенському!.

В залі оплески, сміх і вигуки:

— Читатиме суботами!

Гумор, дотепи, іронія, неначе коштовне каміння, виблискують у промовах.

На сцені з'являється старшина і повідомляє делегатів, що Перший Український Полк імені гетьмана Богдана Хмельницького підходить до Троїцького Народного Дому, щоби привітати представників українського війська.

Знову могутнє «Слава!!» ворушить будинком. Через хвилину-другу всі делегати на дворі. Мені повелося примоститися на балконі, звідкіля видно цілу улицю.

З-за рогу улиці показується голова колони. Повіває розкішний прапор з образом великого гетьмана. Чудова оркестр.

Попереду командир полку, полковник Ю. Капкан. Під ним кровний (расовий) кінь каштануватої масті. Кінь грає, поривається.

Проходять курінь за куренем, сотня за сотнею… Гарні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України.

По вік не забуду враження від першого українського полку! Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеологів серед освічених синів України. Авжеж не паради були цілю трьох тисяч вояків- богданівців, коли вони на своїх багнетах начепили синьо-жовті відзнаки. Не для оборони «єдінаго революціоннаго фронта» гуртувалися вони.

На другий день (5 червня) збираються делєґати біля будинку великого міського театру. В середину впускають виключно тих, що мають білєти, одержані в Педагогічному музеї. Перевірка сувора. Біля всіх дверей стоїть варта від полку Богдана Хмельницького.

Зала театру виповнена вщерть. Хвилини очікування. На сцені з'являється Михайло Грушевський. Розкішна сивина прикрашує голову всіма визнаного «батька». Годі порівняти з чим-небудь вибух оплесків і вигук: «Слава батькові Грушевському! Слава!» Він не тільки «батько», він бог нації. У ньому всі бачать (бо так хочеться революційний юрбі) наймудрішого з мудрих, відважного, як сама нація. В який бік покаже, всі підуть туди. Не дарма ж біля нього так впадають і «поступовці», і соціал-демократи, і «есерчики» і всі, кому ходить про те, щоби приліпитися біля центру великого руху.

М. Грушевський витає делегатів від імені Центральної Ради й оголошує з'їзд відчиненим.

Починаються вибори президії з'їзду. Вже є традиція. Голови з'їзду не вибирають, а натомість вибирають кілька осіб, які мають головувати по черзі[4].

Але кого вибирати і як? Делегати, що приїхали з різних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соціал-демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соціал-революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (група Міхновського, Павелка та інш.) не дали місця в президії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соціал-революціонерів М. Ковалевського та інших, що ставали «відомими»? Над цією коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторитету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою з'їзду.

Кожен кандидат в члени президії за постановою з'їзду повинен був особисто оповідати з'їздові, «хто він є і що робив до цього часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режиму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» за переконанням. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціал-революціонери користуються загальними симпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соціал-революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу президії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на з'їзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіри до своїх братів по національності.

Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань з'їздові від різних організацій. У привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серйозні підстави.

У війську зібралися найактивніші елементи селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і являли собою першорядний бойовий матеріал, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторитети. Більшість підстаршинського складу в армії складалася з українців. Гострий конфлікт між російським урядом і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Це було би річчю, корисною для нас, але страшною для Росії.

Уже перший військовий з'їзд так налякав Петербург, що там погодилися на організацію трьох українських корпусів, хоч до практичного проведення організації і не приступили. Другий з'їзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна ситуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.

Чи виправдав з'їзд надії України? Не вповні. Залежало те від багатьох причин. Але найперше значення у напрямку праці і постанов з'їзду відіграв його склад.

Масу з'їзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася