Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Я вичікую секунду — і приєднуюсь до паровозика останнім вагончиком.

Швидкість небачена. Я ледве встигаю перебирати ногами, щоб не налетіти на край хідника. Стоніжка, складена з людей на роликах, пролітає крізь площу і різко розвертається перед великою вітриною. Мене заносить, я б’юся об вітрину плечем: вона гуде, як бубон, але не розбивається. Гамба котиться далі. Летить шкереберть рознощик бутербродів. Котяться упаковки з дрінком. Двірник квапливо звертає вбік. Оддалік чутно поліцейський свисток…

Попереду хтось падає, і на нього падають усі інші. Я встигаю відпустити руки, за інерцією їду вперед і трохи вправо: повз купу-малу. Хлопці намагаються підвестися, хтось лається, хтось сміється. Поліцейський свисток дедалі ближче. Я встигаю махнути рукою хлопцеві-заводію (він, як і я, зумів утриматися на ногах). Він махає мені у відповідь.

На повній швидкості влітаю у темний провулок. Асфальт тут нерівний. Гуркіт роликів відбивається від низького склепіння. Поворот, ще поворот; безлюдна вулиця, тиха, тільки вітряки на даху тріпочуть. І — освітлена вітрина. Я гальмую.

Уся вітрина заставлена барабанами. Тут велетенські ударні установки і маленькі дитячі бубни. Тамтами. Тулумбаси. Шкіри й тканини натягнено на рами найрізноманітніших властивостей та обрисів. Я дуже люблю це місце. Але не можу тут часто бувати. Надто далеко від дому.

Двері зачинено. Я безнадійно смикаю ручку. Котра година? Скоро світанок, не дивно, що магазин зачинився…

Із глибини, з-поза барабанів-чудовиськ завбільшки з людину, повільно виходить чиясь тінь. У напівмороці я не бачу обличчя.

Скрегоче замок. Відчиняються двері.

— Заходь.

* * *

Господаря барабанного магазину звуть Римус. Він набагато старший за всіх моїх знайомих — йому років сорок. Для мене він запалює в крамниці всі вогні: будить мишей і білок, випускає світлячків, термосить єдиного електричного ската у глибокому, але тісному акваріумі. Я озираюся, ніби бачу все це вперше.

Барабанів тисячі. У кожного свій голос. Та зараз вони мовчать. Я простягаю руку, несміливо стукаю пальцем по жорсткій, дивно теплій шкірі. Звук дуже глибокий, низький, таємничий: бум-м…

— Пробачте, що потурбувала вас так пізно.

— Нічого. Я на тебе чекав.

Від здивування я обертаюся.

— На мене?!

— Я тебе запам’ятав, Дика. Ти часто приходиш. Подивитись на барабани.

— Не дуже часто… — Тепер я ніяковію по-справжньому. — Я далеко живу. І… у мене немає грошей. Тільки на дуже маленький… найменший барабан.

Він киває, ніби так і знав. Жестом кличе мене за собою — в глиб магазину. Там стоїть дивна установка, щось подібне до клітки з грубо спаяних арматурних прутів. Усередині клітки закріплено й розвішано барабани — на перший погляд абияк. Насправді в їх розташуванні є система. Не можу зрозуміти яка.

— Сядь. Розкажи, що тобі треба.

Я сідаю, ховаю під стілець ноги на роликах і розповідаю. Мені потрібен барабан. Краще — система барабанів, та це вже як вийде. Мені треба самій, на свій розсуд, сконструювати ударну установку. Мініатюрну. Це буде… Одне слово, це буде синтезатор ритмів.

Римус вислуховує дуже уважно. Киває. Довго думає, потім входить до арматурної клітки. У його руках дві тонкі дерев’яні палички. Потихеньку, монотонно починає вистукувати на великому барабані. Я мимоволі підхоплюю, починаю відбивати ритм долонею по коліну…

Римус мигцем дивиться на мене — і раптом його ніби прориває. Він шаленіє всередині клітки, барабани оживають — усі разом. Я чую, як стугонить моя кров — і кров Римуса. Я чую ритм цілого міста. На мить здається, що знову надійшла енергетична година і тепла хвиля ось-ось заллє мене цілком…

Римус уриває гру. Опускає руки. Вибирається крізь щілину між двома арматурними прутами. Моє серце калатає, як після довгого бігу.

— Скажи, — Римус робить паузу, запитально дивлячись на мене. — Ти могла б прожити… без підзарядження? Без енергетичної години? Хоча б добу?

Я не чекала цього запитання. Звучить неприємно й загрозливо. Я підводжуся. На роликах узагалі-то важко прийняти бойову стійку. Що він має на увазі? Невже здогадався, що я вкрала навушники і за це мене можуть відімкнути?!

— Та ні… — Він засмучений, що я його неправильно зрозуміла. — Я не збираюся нічого у тебе забирати… чи залякувати. Просто ти схожа на… деяких людей. Вони відчувають ритм, як ти. І у них… своя енергія. Енергія їхнього серця. А не з роз’єму. Розумієш?

— Мені потрібен барабан, — кажу холодно. — Всього лиш маленький барабанчик. Решту я зроблю сама.

* * *

Ми розмовляємо до світанку.

— Люди, які живуть на рівнині, не схожі на тих, хто народився і виріс у горах. Інший ритм, розумієш? Сам світ ритмічно організований. На рівнині — плавно, це протяжна пісня. А в горах — різкі перепади. Круті повороти. Вершини й провалля. У горах виживають по-справжньому дикі.

— Я ніколи не була ні в горах, ні на рівнині. Місто — ось мій світ. Сірі житлові квартали, вулиці, площі й покинуті вежі. І ще промислові райони, куди без перепустки не пройдеш.

— Ми всі — невільники ритму, господарі ритму. Ранок — ніч. Сон — дійсність. Вдих — видих. Наше серце — ударна установка. Наш мозок підкоряється ритму і творить ритм… Тобі не нудно?

— Ні! Що ви!

Він тре долоні, ніби у нього мерзнуть руки.

— Батьків пам’ятаєш? — запитує ні сіло ні впало.

Я намагаюся пригадати. Виходить погано. Ніби були якісь люди… Ніби я їх колись любила…

— Вони померли.

— Від чого?

— Від старості, — припускаю невпевнено. І замовкаю.

Римус тяжко хитає головою:

— Притулок… Притулок, а не дім. Тільки вихователі не ставлять у куток — вони відразу позбавляють пакета… волі до життя… мети…

Я не розумію його. Він і не чекає, що я зрозумію. Підводиться, іде кудись у глиб магазину і невдовзі повертається з маленьким, як дві мої долоні, барабаном.

Барабан старий — це зрозуміло з першого погляду. Шкіра на ньому витерлася, де-не-де засмальцьована. Крізь плями проступає невиразне зображення.

Я придивляюся. На барабані намальовано вовка.

— Це… стара річ?

— Це старовинна річ, — каже він з легким докором. — Вона не дуже гарна. Проте в ній є душа. Вона пам’ятає справжні ритми — народження, битви, смерті. Візьми. Тобі стане у пригоді.

Він усміхається. Непомітним рухом вихоплює із залізного ребра барабана тригранний стилет без жодної плями іржі. Я мимоволі сахаюся.

— Стане у пригоді, в усіх життєвих ситуаціях. — Він обережно ховає зброю назад. — Зверни увагу, на чому цей барабан кріпиться. На ланцюгу.

Він прилаштовує ланцюг мені на плече. Дуже зручно. І зовсім не важко.

* * *

Повертаюсь додому вранці, з барабаном на плечі. Мене похитує від утоми, але я абсолютно щаслива.

Гнат зустрічає мене біля дверей нашого блоку. Дочекатися не може, бідолаха.