Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Гей, ти! Оглухла?

Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.

Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?

— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!

Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.

Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.

— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.

Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…

На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…

Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!

Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:

— Що там у тебе?

— Браслет, — кажу спокійно.

Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.

— Зніми і пройди ще раз.

Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…

Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.

У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…

— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.

Поліцейський мовчить цілу секунду.

Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!

— Іди, — каже поліцейський.

Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.

— Стій!

Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!

— Браслет забула, — каже поліцейський.

На його долоні лежить мій металевий браслет.

* * *

Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!

Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.

Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…

Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!

Отямившись, я ховаю навушники в схованку за вентиляційними ґратами. Мені треба знайти Єву. Зараз це найголовніше.

Євина кімната не замкнена. Там порожньо. Речі розкидані абияк — на Єву це не схоже, вона акуратна.

Іду на кухню. Там сидить Гнат — на самоті. Мені мимоволі доводиться з ним заговорити.

— Єву не бачив?

Він дивиться сторожко.

— Я гадав, вона з тобою… Її зранку немає.

— І з роботи не поверталася?

Гнат хитає головою. Я сідаю на край залізної табуретки.

— Її не було на місці, — кажу, сама не знати нащо. Гнат широко розплющує очі:

— Так? А де ж…

І замовкає.

* * *

Наближається енергетична година. Єви немає в кімнаті. Зрештою, вона може підключитися до свого пакета десь в іншому місці… Але я в це не вірю.

Як завжди перед енергогодиною, думаєш про погане. Стає лячно. Від життя чекаєш тільки лиха й неприємностей.

За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої я згадую, що не перевірила пошту. Сідаю у велосипедне сідло, натискаю на педалі… засвічується монітор на кермі.

Лист єдиний. Від Єви. Витріщивши очі, я читаю: «Завод є. Насправді є! Дякую тобі за все».

І все. Кінець.

Цей лист так збиває мене з пантелику, що я мало не забуваю підключитися. За дві хвилини до дванадцятої застібаю манжету на лівій руці, клацаю роз’ємом… І тут пригадую, що не встигла перевірити: є у мене сьогодні пакет чи ні? Може, мене за щось оштрафували?!

На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три…

Дванадцять!

Від манжети розливається тепло — до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють…

Я усміхаюся.

Все добре. Всі живі. І у Єви все гаразд. Навіть краще, ніж можна було уявити: Єва знайшла дорогу на Завод! Вона про це завжди мріяла! Я за неї рада.

І ще я все можу. Співати, танцювати, конструювати…

Я годую динамомишу спеціальним кормом із баночки. Запускаю колесо. Миша біжить. Колесо крутиться. Засвічується лампочка над столом.

Я замикаю двері, сідаю за стіл і кладу перед собою навушники, які принесла з роботи.

За дві години розумію, що потрібен барабан. Або бубон. Щось таке просто необхідне. Я кладу у схованку розібрані навушники і стукаю в кімнату до Гната.

Він так радіє мені, що готовий, здається, руки цілувати.

— Ти?! Заходь… Вип’ємо чаю… У мене є вино…

— Ніколи, — кажу. — Позич-но мені ролики. Дуже треба.

Він розчарований.

Ролики Гната — його скарб. Він береже їх, чистить, змащує, сам рідко користується й іншим ніколи не дає. Вони дуже старі, можуть зламатися і ремонт не переживуть.

— Навіщо тобі? — питає Гнат, відводячи очі. Та я вже знаю, що відмовити він не наважиться.

— З’їздити в одне місце. Я дуже поспішаю, розумієш?

Я їду хідником, перестрибуючи через каналізаційні Грати. Ролики — чудова річ, але мені на них ніколи не зібрати грошей. Особливо після того, як ми з Євою витратили всі заощадження на нелегальний пакет.

Я знову думаю про Єву. Зараз, коли після щасливої енергетичної години минуло трохи часу, її лист уже не здається мені таким переконливим. «Завод є…» Могла Єва піти, не попрощавшись? Не сказавши ані слова? Кинувши все? Негарно з її боку. Після того, як ми разом ускочили в ту халепу…

Я згадую контролера, який нас відпустив. Може, зникнення Єви якось із ним пов’язане?

Я вилітаю за поворот. Посеред площі хлопці на роликах граються в гамбу: вхопившись одне за одного, їдуть паровозиком. Той, хто веде, різко повертає то праворуч, то ліворуч, і всі за ним. Ланцюжок звивається змією, і тих, хто вхопився останніми, мотає з боку в бік. Грають зазвичай доти, доки