Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

і спостерігали за тим, як збираються в ключі дикі гуси на сусідньому озері.

Дейв і Артем нагадували братів-близнюків: обидва в старих засмальцьованих куртках, в однакових чорних синтетичних шапочках, орнаментованих білими оленями, обидва неголені і з порожніми поглядами.

Марина не впізнала Артема. Вийшла з машини, розім’яла ноги і гукнула до Дейва:

— Ні, Dave! Where is Tim?[30]

Дейв здивовано повернув голову в бік Артема, мовляв: а це тоді хто?

Марина придивившись, отетеріла:

— Тьомо, це ти?

Артем ніяково кивнув.

Марина розгублено вдивлялася в нього кілька секунд. Переконавшись, що це таки він, і щоб приховати свій шок, почала похапцем виймати з машини продукти. Навколо неї крутилися, задоволено крутячи хвостами, собаки.

Дейв кинувся допомагати їй переносити продукти в трейлер. Марина, щоразу проходячи повз Артема, підозріло скошувала на нього погляд, однак нічого не питала.

На цей раз вона привезла їжі, якої мало б вистачити надовго: крупи, макарони, борошно, кілька великих вакуумних упаковок замороженого м’яса. І багато собачого корму.

Перемовившись кількома словами з Мариною, Дейв витягнув зі старого гаража заіржавілий гриль і заходився розпалювати в ньому вогонь.

— Let me know, Dave, when lunch is ready![31] — гукнула вона йому і зникла в трейлері.

Коли Артем туди зазирнув, то побачив, що вона спить на його ліжку, навіть не знявши куртки. Артем замислено дивився на неї: як виросла і постаріла ця «Манина», і яке дивне життя, що звело їх на краю світу, і як добре, що воно їх звело, інакше… інакше невідомо, що з ним би було…

Артем із жалем подумав, що, напевно, зараз вона прокинеться і поїде, а йому так цього не хотілося.

Однак Марина, прокинувшись, не поїхала. Вона сказала, що тепер long weekend,[32] три вихідних поспіль, тому поїде на четвертий день, бо вівторок у неї вільний.

Вони їли бургери, спечені на грилі, і пробували зав’язати розмову. Марина, слухаючи жувачну говірку Дейва, смішно морщила лоба, намагаючись зрозуміти, що він каже. Артем мовчав. Марина, здавалося, боялася його зачіпати. Після пізнього обіду вони сиділи втрьох на східцях трейлера і милувалися заходом сонця.

Марина намагалася розговорити Дейва, і це їй врешті-решт вдалося. Дейв розповів про свого прадіда, який узяв цю землю під гомстед,[33] про те, як він корчував «буш» акр за акром, за що отримав право викупити землю під фарму. На відміну від інших англосаксів, які з самого початку попродавали свої фарми новоприбулим зі Східної Європи, а самі перебралися в міста й повідкривали бізнеси, Дейвів прадід так і лишився на тій землі, а за ним і Дейвів дід, і батько. Вже за батька стало ясно, що працювати на фармі не має сенсу, однак він уперто тримався за неї, бо не вмів робити нічого іншого.

Дейв поїхав шукати щастя у великому місті. І не знайшов. Повернувся на прадідів «корінь». Тут і застряг…

Вони ще довго говорили про те і про се, гріючись біля вогню.

Дейв пішов спати в стару хату, Артем пішов за ним, залишивши трейлер Марині й собакам.

Уранці, поки Марина ще спала, Артем із Дейвом зварили на вогні каву, а коли вона встала, засмажили яєшню з беконом, також на вогні.

Цього ранку Артемові вперше за довгий час було гидко від того, яким він став, і ще гидкіше — через те, що це бачить Марина. Вона була досить добре вихована, аби вдавати, що нічому не дивується і все розуміє. Однак сам Артем відчував — надто довго затримався у стані депресії, і це вже смішно: «Мальчик обиделся, потому что он невостребован! Бедный, бедный мальчик!» Так колись бабуся казала про одного нікчемного балеруна їхнього театру, якому не дали станцювати головну роль і він через це на радість усім звільнився.

Артем не хотів, щоб його так сприймали. До Марининого приїзду він цілком добре уживався зі своєю депресією, однак тепер, другий день поспіль, він ненавидів свій стан і себе в ньому. Цілий ранок він демонстративно намагався бути нехай не веселим, то принаймні жвавим, однак актор із нього був нікудишній.

Артемові хотілося поговорити з Мариною, однак не знав, з чого почати.

Вона ж, помітивши зміни, зачепила його сама:

— Вгадай, що я привезла, Тьомо!

І вона показала йому грубу книжку.

— Невже Дюма? — затамував подих він.

— Так!

Артем посміхнувся. Уперше за кілька місяців. Це було кумедно. Колись до кісток раціональний Тім і Арчі,[34] який і кроку не ступав без власної вигоди, за місяць перетворився на класичного трейлер-треша,[35] чи пак лузера, а тепер ще й збирається сантиментувати над солодкою брехнею про життя французького королівського двору, написаною для невдах, які самі не можуть нічого досягти, тому воліють жити в уявному світі.

Марина й Артем, як і колись у дитинстві, вмостилися на ліжку, і вона почала йому читати вголос перший розділ.

Слухати в цій забутій Богом місцині, з безкінечними депресивними просторами, депресивним трейлером, депресивним хирлявим ліском, депресивним цвинтарем старої сільськогосподарської техніки, з двома напівдикими собаками і одним напівдиким чоловіком, — слухати в цій депресивній реальності про віконтів, мушкетерів, королів, королев видавалося принаймні чудернацьким. Але то була улюблена казка дитинства. Артем розслабився і незчувся, як заснув.

Здається, за багато місяців він уперше виспався.

Збудив його бабусин голос.

«Тьомо, вставай!»

Артем здригнувся і буквально вистрибнув з ліжка. Марини поруч не було.

Він знайшов її й Дейва на звалищі сільськогосподарської техніки.

— Please, please![36] — про щось благала Марина Дейва.

Дейв розгублено мацав старого трактора, ходив навколо нього, кректав, зітхав.

— Добре, що ти прокинувся, Тьомо! — зраділа вона. — Виспався?

— Я б іще поспав, але мене розбудила бабуся.

— Справді? Який збіг!

— Тобі вона також снилася?

— Ага.

— Якою вона була?

— Власне, я її не бачила. Я спала солодким сном, однак зненацька почула її переляканий голос «Де Тьома?» і прокинулася. Серце калатало несамовито, як тоді, в дитинстві, коли ти вві сні звалився з ліжка і закотився, не прокидаючись, під стіл.

— Ну ти тоді й отримала від бабусі! — усміхнувся Артем.

— Ти, пам’ятаєш? Я вклала тебе спати, а сама пішла в свою кімнату і ввімкнула на всю катушку музику, знаєш, отой старенький програвач з платівками на 78 обертів? У нас була колекція латиноамериканської музики. І я собі танцювала в кімнаті, наспівуючи на повен голос «а я ріва, я ріва!», як тут у двері подзвонили. Це була твоя бабуся. Вона спитала: «Тьома спить?» Я кивнула. Коли вона зайшла