Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

до спальні, то тебе там не знайшла. Натомість було відчинене вікно. Вона влетіла до вітальні, і вигукуючи точнісінько так, як тепер у моєму сні: «Де Тьома?» Я перелякалася, вбігла і собі у спальню, а тебе і справді ніде нема. Я голосно заревла. Тоді ти прокинувся і виліз із-під столу!..

Вона замовкла і довго дивилася на нього, неначе намагаючись зрозуміти, як із того маленького хлопчика виріс оцей чоловік, пригноблений депресією.

Він так само не відводив від неї погляду.

— Що? — спитала вона, і це означало: «Чому ти так дивишся на мене?»

Артем не наважувався її попросити про одну дивну послугу, яка, йому здавалося, зараз могла б йому допомогти.

— Та кажи вже, — нетерпляче проказала вона.

— Затанцюй мені «Ой, ді-рі-ді!».

Марина стрепенулася від несподіванки.

— Ти що? Я — поважна жінка! — замахала вона руками, відсахуючись.

«Ну, буласка, ну, Манина!» — попросив він її, як колись у дитинстві.

Вона глянула на нього з дуже дивним виразом обличчя, і він у свою чергу спитав:

— Що? — тобто: «Чому ти так дивишся на мене?»

— Нічого, — відказала вона, повільно підняла руки і, обертаючи кистями, заспівала, кружляючи на місці:

«Ой, ді-рі-ді, ой-ра-той-ра!

Ой, ді-рі-ді, ой-ра-той-ра!

Ой, ді-рі-ді, ой-ра-той-ра!

Ой, ді-рі-ді, ой-ра!»

Артем радісно заплескав у долоні, як у дитинстві.

Це все спостерігав Дейв. У його очах застигли безмірний подив, нерозуміння і захоплення водночас.

По завершенні дивного «концертного номера» Дейв якось незграбно махнув Марині рукою, а коли вона звела на нього запитальний погляд, мовив:

— Ready![37]

Марина вагаючись подивилася на Артема.

— Що? — перепитав він.

— Є справа! — награно рішуче сказала вона.

— Я вже не малявка, щоб виконувати твої накази! — пожартував Артем.

— Робитимеш, що я тобі скажу, як миленький!

— Ну, що ти там надумала, Марино?

— Сюрприз. Але спочатку прелюдія. Послухай одну історію. До речі, знаєш, яка професія належить до групи найвищого ризику щодо суїцидів унаслідок глибоких депресивних станів?

— Девелопери?

— Вони теж, але в цій групі вони не на першому місці.

— То хто ж?

— Дантисти.

— Ага, чув, чув.

— Це північноамериканська історія. Якось один знаменитий дантист проводив тренінг в університеті. Якийсь студент поцікавився у нього: «Чи були у вас такі глибокі депресивні стани, про які розповідають щодо стоматологів?» Той був заскочений цим запитанням, але відповів чесно: «Так». — «І вам хотілося накласти на себе руки?» — «Було таке». — «І що ви зробили?» — «Я пішов до свого колишнього професора, спитав, що мені робити, а він мені дав пораду: купи собі фарму. Я отетерів: „Що?“ А він повторив: „Купи собі фарму. Приїдь на неї сам, без нікого. Сядь на трактор і заведи його. А коли це зробиш, зателефонуй мені на мобільний“. Я здивувався, але зробив так, як він порадив. Минув деякий час, поки я залагодив усі фінансові та юридичні справи. А коли нарешті опинився сам на сам із трактором, я сів на нього, завів двигун і, як і наказав мені професор, зателефонував йому. „Що ти відчуваєш?“ — спитав той. Я замислився. Переді мною було безмежне поле, прерія. Бездонне небо. Земля. Я один посеред Всесвіту. Піді мною вібрує машина. Я відчув якийсь поштовх. Поштовх — і за мить з мене спали всі кайдани депресії. Вистачило однієї миті…»

Артем заворожено дивився на Марину. Дейв переводив погляд то на неї, то на нього, намагаючись зрозуміти, що діється.

Артем обернувся до John Deer. Це була стара, але надійна машина. Легенда американських прерій, яка колись перетворила дикі простори на квітучий край. John Deer для прерійського фармера — це все одно, що Harley Davidson для байкера, ножиці Камісорі для перукаря…

Артем незграбно, як це може зробити лише міський житель, виліз на сидіння трактора й окинув поглядом поле.

Був звичайний похмурий осінній день. Стара як світ прерія і старе як світ небо. Це був старий світ. Той незайманий світ, що існував до цивілізації. Той світ, що його створив Бог. Не пізніший Бог-суддя, а ранній Бог-творець.

Артема охопило дивне хвилювання. Відчуття було цілком нове, досі не знане. Якби він був жінкою, то, напевно, порівняв би себе з породіллею, яка, народивши дитину, в одну мить позбувається несамовитого болю і страждань, а натомість сповнюється шаленою радістю: із «нічого» з’явилося «щось», і не просто «щось», а живе створіння, людина. Творення світу, мікрокосму.

Біля Артема на приступці John Deere стояв Дейв. За Марининою командою він завів двигун, і Артем відчув перший поштовх машини, що ожила після довгого сну:

це нагадувало пробудження ініційованого після тимчасової смерті. Стара машина, яку було поховано на кладовищі сільськогосподарської техніки, зненацька повернулася з «того світу», а разом із нею повернувся до життя і він, Артем. Легенька вібрація передалася від трактора йому, промасувавши кожну клітинку його тіла, вони від того розпустилися, як квітки з пуп’янків. Артем фізично відчув збудливе тремтіння.

Коли трактор рушив, Артем обернувся і побачив, як під плугом перевертається скиба землі. Це було щось неймовірне, щось міфологічне, щось від сотворення світу, від першої Божої оранки.

Марина бігла, задихаючись, поряд з John Deere і кричала:

— Ну як, Тьомо, як? Що ти відчуваєш, Тьомо? Кажи!

— …Як на світ народився, Манино, — шепотів він тремтячими губами.

На приступці трактора стояв Дейв. Він зняв свою чорну синтетичну шапку з білими оленями і махав нею, як прапором перемоги…

Артем глибоко зітхнув, неначе ще раз скинув з себе напругу, як тоді, на Дейвовій фармї.

Він знову повернувся в реальність, у реальність «потойбічного світу», де опинився, у реальність, із якою йому треба було змиритися.

Власне, він і не дуже опирався. Як не дивно, його не точив жаль через втрату життя. Можливо, той жаль іще прийде до нього, але Артем цього поки що не знав.

Він зліз із підвіконня, кинув прощальний погляд на фіолетові флокси у дворику (до їхніх кучерявих «шапок» поприлипали мокрі руді листки каштана) і рушив на пошуки Дейва.

Як не дивно, на цей раз він досить швидко знайшов «ванну» кімнату комунальної квартири свого дитинства, а точніше, псевдованну псевдокомунальної квартири псевдодитинства. Однак, зазирнувши туди, він зауважив зміни: Дейва на ліжку вже не було. Лише валялася зібгана жужмом рожева ковдра совєцького зразка з двома білими смугами.

Треба було міняти тактику. В потойбічному світі пошуки слід вести принципово інакше. Але як? Не за логікою, це точно. Принаймні не за бізнесовою логікою, якої його навчали в університетах.

Артем вирішив вийти надвір. Надто довго він блукав приміщеннями, хотілося дихнути свіжим повітрям,