Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

триває досить інтенсивний, але непростий, часом суперечливий процес повернення славнозвісного вченого до пам'яті українського народу. Йому по праву належить чільне місце у вітчизняній історіографії; своїми працями, які в останні роки перевидаються багатьма видавництвами чималими тиражами, він дієво сприяє формуванню національної свідомості українства, становленню нової державності.

Праці М. С. Грушевського

Спомини. // – Київ, 1989. – № 10—12.

Ілюстрована історія України. – К., 1991.

Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

На порозі Нової України. Гадки і мрії. – К., 1991.

Про українську мову і українську школу. – К., 1991.

Історія України-Руси. – Т. 1—11 (в 12 кн.). – К., 1991—1998.

Історія української літератури. – Т. 1—6 (в 9-ти кн.). – К., 1993—1996.

Щоденник (1888—1894). – К., 1997.

Із літературної спадщини. – Нью-Йорк – К., 2000.

Література про М. С. Грушевського

Багалій Д. І. Акад. М. С Грушевський і його місце в українській історіографії (історично-критичний нарис). // Червоний шлях. – 1927. – №1.

Василенко Н. П. Проф. М. С. Грушевский как историк. // Украинская жизнь. – 1916. – № 12.

Верба I. В. Грушевський Михайло Сергійович. // Енциклопедія історії України. – Т. 2. – К., 2004.

Вернадский В. И. Грушевский сделал огромное дело для возрождения украинского народа. // Исторический архив. – 1997. – № 4.

Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. Статті і матеріали. – Нью-Йорк – Київ – Торонто, 1995.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень 1920 (1990).

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. І—II. – Ужгород, 1930, 1932.

Копиленко О. Л. Нездійсненні мрії і марні уроки. (Михайло Грушевський). // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994.

Копиленко О. Л. «Українська ідея» М. Грушевського: історія і сучасність. – К., 1991.

Пиріг Р. Життя і діяльність Михайла Грушевського: Останнє десятиліття (1924—1934). – К., 1993.

Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ТПУ – НКВД. Трагічне десятиліття. 1924—1934. – К., 1996.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1997, 1999.

Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999.

Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Харків – Київ. 2008—2010.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921—1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К., 2005.

«Чесність з собою»

(Володимир Кирилович Винниченко)

Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, письменник, публіцист, народився 16(28) липня 1880 р. в м. Єлисаветграді Херсонської губернії в бідній селянській родині. У дитячі роки наймитував, щоб заробити на життя та на сплату за навчання в гімназії. Уже тоді юнак пізнав всієї гіркоти селянської долі – жорстокої поміщицької експлуатації і сваволі, знущання, приниження, образ, духовного спустошення і відчаю. Ці найвразливіші почуття людини, що тільки-но свідомо входить у світ, В. Винниченко – письменник, драматург так зворушливо-переконуюче, вражаюче-натуралістично передасть через емоції і думки героїв своїх літературних творів. Ніколи не забуде їх і В. Винниченко – політик.

До 1899 р. юнак навчався в гімназії м. Єлисаветграда, а у 1900 р. екстерном склав іспити на атестат зрілості в гімназії м. Златополь. У 1901 р. В. Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання брав активну участь в українському національному русі, належав до членів Київської громади, став одним із членів Революційної української партії. У грудні 1902 р. В. Винниченко був учасником І з'їзду РУП у м. Києві, на якому його було обрано до керівних органів партії.

За дорученням партії активно проводив пропагандистську роботу серед робітників Києва і селян Полтавщини, спрямовану на викриття національної і соціальної політики російського самодержавства в Україні. У 1902 р. за антиурядову революційну діяльність В. Винниченко був заарештований та виключений з університету без права навчання у будь-якому іншому навчальному закладі. Невдовзі його призвали до армії.

Однак 1 лютого 1903 р. під загрозою нового арешту В. Винниченко самочинно залишив службу в 5-му саперному батальйоні та перебрався до Львова, де почав активно займатися політичною та літературною діяльністю, увійшов до складу Закордонного комітету РУП, разом з Д. Антоновичем редагував партійний орган – газету «Гасло». У липні 1903 р. був заарештований у Волочиську і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі за спробу перевезення нелегальної літератури через російський кордон. Після звільнення в серпні 1904 р. В. Винниченко взяв участь у створенні та був обраний до складу центральних органів Української соціал-демократичної робітничої партії (1905), реформованої із РУП, редагував друкований орган – газету «Боротьба». З 1906 по 1917 pp., у зв'язку з переслідуваннями поліції, знаходився в еміграції. Австрія, Франція, Швейцарія, Італія. Чудові кліматичні умови, спокій, так необхідний для неквапливої, вдумливої творчої роботи, якою займався дедалі з величезним піднесенням і насолодою. Та серце раз по раз рветься на Батьківщину. І зашкодити цьому не могла загроза нових арештів, будь-яких покарань. В. Винниченко кілька разів нелегально з'являється в Україні з метою налагодження революційної роботи. Працював співробітником журналу «Дзвін» (1913—1914 pp., м. Львів) та часопису «Украинская жизнь» (1914—1917 pp., м. Москва), належав до співзасновників тижневика «Промінь» (1916 p.).

Політик і художник в його особі нероздільно зливаються. «Я не лише художник, я – ще член відомої соціальної групи, я беру участь у її житті, – чим можу, допомагаю, так чи інакше борюсь з тим, що знаходжу неправильним… зараховую себе до групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марксизму», – зауважував він у листі «Про мораль панівних і мораль пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім'я цього протесту йшов у тюрму, готовий був іти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».

Це було не лише політичне, але й мистецьке кредо на той час вже широко знаного, справді популярного літератора і драматурга. М. Коцюбинський з деяким здивуванням і водночас з теплою шаною відзначав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».

Справжній новатор, революціонер у творчості, В. К. Винниченко як ніхто інший емоційно і чесно вилив на папір щирий крик болю, співзвучний знедоленій народній душі. Герої Володимира Винниченка, яким він гаряче співчуває, – гнані й ображені сільські трударі, нещадно експлуатовані, розгнівані пролетарі, безправні, вимуштрувані до механічної покори солдати, навіть здеморалізовані, всіма