Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

вона поспіхом скинула із себе одяг, вбрала тісну нічну сорочку й пірнула в ліжко, де сховала обличчя в подушку й натягла ковдру на голову. Коли Марілла зайшла по свічку, то лише вбога одежина, безладно розкидана долі, і ледь порушена постіль нагадували про те, що в кімнаті є ще хтось, окрім неї самої. Вона обережно позбирала одяг Енн, охайно склала його на простому жовтому стільці і, прихопивши свічку, підійшла до ліжка.

— Добраніч, — проказала вона боязко, але зовсім не сердито.

З-під ковдри визирнуло бліде здивоване личко з великими очима.

— Як ви можете казати «добраніч», коли знаєте, що це буде найгірша ніч у моєму житті, а ніяка не добра? — дорікнула Енн.

І знову сховалася від сторонніх очей.

Марілла поволі спустилася на кухню й стала мити посуд після вечері. Метью курив — а це означало, що в нього неспокійно на душі. Курив він рідко, позаяк Марілла чинила затятий опір цій шкідливій звичці; та час від часу його все ж тягло до тютюну, і тоді вже вона не зважала, розуміючи, що брат має свої слабкості й мусить давати вихід почуттям.

— Ото ще халепа! — обурювалася вона. — От як воно буває, коли просиш когось замість самому їхати. Мабуть, то в Річарда Спенсера хтось щось наплутав. Тож доведеться комусь із нас завтра їхати до пані Спенсер, еге ж. Дівчинку треба відправити назад до сиротинцю.

— Так, напевне, — промимрив Метью.

— Напевне! Хіба це не очевидно?

— Але, Марілло, вона така хороша дитина. Жаль буде відправляти її, коли вона так хоче жити тут.

— Метью Катберте, тільки не кажи, що ми повинні її лишити.

Навіть якби Метью виявив бажання постояти на голові, це так би не вразило Маріллу.

— Ну… ні, я думаю, що… не зовсім так, — бурмотів Метью, якого необхідність відповідати загнала в глухий кут. — Я думаю… навряд чи мудро буде від нас такого сподіватися.

— Авжеж ні. Яка нам із неї користь?

— Але їй може бути з нами добре, — проказав раптом Метью.

— Метью Катберте, ця дитина тебе вочевидь приворожила! Я ж бачу, що ти хочеш її лишити.

— Вона дуже цікава дівчинка, — правив своєї Метью. — Якби ти чула, що вона розказувала, доки ми їхали зі станції.

— О так, поговорити вона завжди охоча. Я одразу це помітила. І це, між іншим, не робить їй честі. Погана та дитина, що не вміє припнути язика. Не потрібна мені дівчинка із сиротинцю, а якби й була потрібна, то вже, певна річ, не ця. Вона якась химерна. Ні, її треба якомога швидше відправити назад, туди, звідки вона прибула.

— Я можу найняти собі в поміч хлопчину-француза, — запропонував Метью. — А вона помагатиме тобі.

— Не треба мені допомоги, — відрізала Марілла. — Я не хочу, щоб вона тут лишалася.

— Добре, добре, звісно, як скажеш, Марілло, — промовив Метью, підводячись і відкладаючи люльку вбік. — Я йду спати.

І він пішов. Марілла, перемивши посуд, теж подалася спати з рішуче насупленими бровами. А тим часом у кімнатці на піддашші самотня дитина, якій так бракувало в житті любові й друзів, плакала, аж поки заснула.

Розділ 4

РАНОК У ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ

Коли Енн прокинулася й сіла на ліжку, здивовано втупившись у вікно, крізь яке до кімнати линуло яскраве сонячне світло й за яким у блакитному небі пропливали пухнасті хмарки, надворі був уже білий день.

Якусь мить дівчинка не могла пригадати, де вона. Спершу відчула приємне хвилювання, та вже згодом у душі воскресли жахливі спогади. Вона була в Зелених Дахах, непотрібна й небажана, бо вона — не хлопець!

Але тепер настав справжній ранок, а за вікном квітла вишня. Тож Енн миттю вистрибнула з ліжка й підскочила до підвіконня. Штовхнула віконну раму — вона піддалася неохоче, зі скрипом, наче її давно вже ніхто не відчиняв — утім, це була правда, — а тоді застрягла нерухомо, так, що й потреби її притримувати більше жодної не було.

Енн стала навколішки, вдивляючись у червневий ранок; очі її аж сяяли від щастя. О, хіба ж тут не гарно? Хіба ж це не прекрасне місце? От якби не довелося нікуди звідси їхати. Вона могла б уявити, як лишається тут на все життя. Простору для уяви їй тепер було достатньо.

Крислата вишня стояла так близько до стіни, що аж торкалася її гілками; за рясним буйним цвітом на них не видно було жодного листка. По обидва боки будинку росли сади — яблуневий і вишневий, теж оповиті квітковими шалями, із трави подекуди вибризкували жовтим кольором кульбаби. Трохи далі видніли багряно-квітучі кущі бузку, і їхній п’янкий солодкий аромат долинав до вікон разом із вітерцем.

А за садом пролягало зелене поле конюшини, що спускалося аж до долини, де жебонів струмок; і над підліском, який вабив відпочинком серед заростей папороті, моху та лісового різнотрав’я, росли стрункі білі берези. Далі височів пагорб, зелений і пухнастий від ялиць та сосон; поміж деревами маячів сірий дах того самого будиночка, що його бачила дівчинка із протилежного берега Озера Осяйних Вод.

Ліворуч стояли величенькі клуні й стодоли, а за ними зелені поля простягались аж до блакитного моря, що вилискувало під сонцем.

Енн, яка так обожнювала красу, вдивлялася в усе це, ніби всотуючи очима. Вона, бідолашка, встигла у своєму недовгому житті побачити чимало похмурих і незатишних місцин, тому такої краси, як тут, навіть уявити собі не могла.

Так вона й стояла навколішках, не помічаючи нічого, окрім цієї дивовижної краси, аж ось із заціпеніння її вивела рука, що лягла дівчинці на плече. Мала мрійниця навіть незчулася, як увійшла Марілла.

— Час одягатися, — коротко кинула вона.

Марілла гадки не мала, як розмовляти з дитиною — це й робило її, навіть попри власне бажання, різкою й непривітною.

Енн підвелася й глибоко зітхнула.

— Правда ж, це пречудово? — спитала дівчинка, вказуючи рукою на дивовижний світ за вікном.

— Ну, велике дерево, — відповіла Марілла, — і квітне добряче, але вишні від того кращими не стають — усі якісь дрібні й червиві.

— Ні, я ж хіба тільки про нього кажу? Тобто дерево дуже гарне, воно, здається, аж сяє, і квітне так, наче це головна його справа, але я кажу про все-все-все. Про сади, струмок, і про ліс, про весь великий-великий і прекрасний світ. Хіба в такі ранки, як сьогодні, ви не відчуваєте, що дуже любите його? Я чую сміх струмка, як він біжить сюди до нас. Ви ніколи не помічали, які вони веселі, ці струмки? Завжди. Навіть узимку