Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

дім, і думали, що то буде ваша домівка, а тоді би дізналися, що ви там непотрібні, бо ви не хлопець! О, це найбільша трагедія, що спіткала мене в житті!

Суворий вираз обличчя Марілли мимохіть пом’якшила усмішка, ніби заіржавіла від тривалої бездіяльності.

— Ну годі, не плач. Ми ж не виженемо тебе просто нині. Ти лишишся тут, доки ми з’ясуємо, що сталося. Як тебе звуть?

Якусь мить дівчинка вагалася.

— Прошу вас, кличте мене Корделією, — палко проказала вона.

— Кликати тебе Корделією? Це твоє ім’я?

— Ні-і-і, не зовсім, але я дуже б хотіла, щоб це було моє ім’я. Воно таке неймовірно гарне!

— Я нічогісінько не розумію. Якщо тебе звуть не Корделією, то як?

— Енн Ширлі, — неохоче пробурмотіла дівчинка. — Але я вас благаю, кличте мене Корделією. Вам же байдуже, як мене звати, коли я однаково тут лишуся ненадовго, правда? А ім’я Енн — таке неромантичне.

— Дурниці! — безжально відрубала Марілла. — Енн — дуже просте, хороше й благопристойне ім’я. Не варто його соромитися.

— Я не соромлюся, — пояснила Енн. — Просто Корделія мені більше до вподоби. Я завжди уявляла, що мене звуть Корделією — ну, принаймні останніми роками. Коли була маленька, то уявляла, що Джеральдіною, а тепер думаю, що ліпше Корделією. Але якщо ви будете називати мене Енн, то краще вже кажіть Анна.

— А яка різниця? — поцікавилася Марілла, знову з тією самою, немовби заіржавілою усмішкою.

— О, різниця дуже велика. Це набагато красивіше. Невже ви, коли називаєте своє ім’я, не уявляєте його немовби надрукованим на папері? Якщо надрукувати «Енн» — це буде жахливо, а от «Анна» — це так вишукано. Якщо ви будете кликати мене Анною, я навіть спробую змиритися, що моє ім’я не Корделія.

— Отож, Енн, котра воліє, щоб її кликали Анною — ти можеш нам пояснити, як так вийшло? Ми прохали пані Спенсер привезти нам хлопця. У вашому сиротинці що, хлопців не було?

— О, хлопців там, може, навіть забагато. Але пані Спенсер дуже чітко сказала, що вам потрібна дівчинка років одинадцяти, і наша директриса відповіла, що я саме те, що треба. Ви собі не уявляєте, яка я була щаслива! Навіть не спала всю останню ніч від радості. Ох, — вона докірливо глянула на Метью, — чого ж ви мені ще на станції не сказали, що я вам непотрібна, і не лишили мене там? Якби я не побачила Білого Шляху Зачудування й Озера Осяйних Вод, було б хоч не так тяжко.

— Про що це вона? — Марілла витріщилась на брата.

— Вона… ну, ми з нею про дещо розмовляли дорогою, — поспіхом відповів Метью. — Марілло, я піду розпряжу кобилку. А ти накрий стіл до чаю, доки я повернуся.

— А крім тебе пані Спенсер іще когось узяла? — продовжувала допитуватися Марілла, коли Метью вийшов.

— Взяла Лілі Джонс, — для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже гарна, з таким каштановим волоссям. А якби я була гарна й мала каштанове волосся, ви б мене залишили?

— Ні. Ми хотіли хлопця, що помагав би Метью на фермі. А з дівчинки яка користь. Зніми свого капелюшка. Я покладу його й твій саквояж на столику в передпокої.

Енн покірно зняла капелюшка. Невдовзі повернувся Метью й вони сіли вечеряти. Та Енн їсти не могла. Марно вона скубала хліб з маслом і копирсала ложечкою повидло в маленькій зубчастій вазочці, що стояла перед нею. Жодних успіхів у цій справі вона не досягла.

— Ти нічого не їси, — суворо зауважила Марілла, дивлячись на неї так, як ніби то була серйозна вада. Енн зітхнула.

— Не можу. Я в безодні розпуки. Ви можете їсти, коли ви в безодні розпуки?

— Ніколи не була в безодні розпуки, тому не скажу, — відповіла Марілла.

— Ніколи? А ви бодай намагалися уявити себе в безодні розпуки?

— Ні.

— Ну, то ви, мабуть, не зрозумієте, як це. А це дуже неприємне відчуття. І тоді, коли намагаєшся їсти, тобі в горлі наче кіл стає, і ти нічого не можеш проковтнути, навіть шоколадної цукерки. Я одного разу їла шоколадну цукерку, два роки тому, вона була така смачнюча. Мені потім часто снилося, що в мене є багато шоколадних цукерок, але я завжди прокидалася, щойно хотіла почати їх їсти. Я сподіваюся, ви не образитеся, що я нічого не їм? У вас усе дуже смачно, але я таки не можу.

— Вона, певне, втомилася, — сказав Метью, що не промовив ані слова, відколи повернувся зі стайні. — Марілло, краще постели їй.

Марілла ніяк не могла вирішити, де покласти Енн. Для такого бажаного й довгоочікуваного хлопця вона приготувала диванчик на кухні. Втім, класти туди дівчинку їй здавалося недоречним, хоч там було охайно й чисто. Про те, щоб віддати цьому бездомному створінню гостьову кімнату, не могло бути й мови. Лишалася хіба кімнатка на піддашші східної частини будинку. Марілла запалила свічку й звеліла Енн іти за нею. Дівчинка мляво попленталася, прихопивши дорогою зі столика в передпокої свого капелюшка й саквояжа. Передпокій аж лякав чистотою, та кімнатка на піддашші, куди її невдовзі привели, здавалася ще чистішою.

Марілла поставила свічку на триногий трикутний столик і зняла з ліжка покривало.

— Ти ж маєш нічну сорочку? — спитала вона.

Енн кивнула.

— Так, маю дві. Мені пошила директриса в сиротинці. Вони страшенно тісні. У сиротинці повсякчас усього бракує, тому весь одяг завжди тісний — принаймні в такому вбогому сиротинці, як наш. Я не люблю тісних нічних сорочок. Але в них сняться такі ж чудові сни, як і в гарних, із мереживом довкола шиї. Оце єдина моя втіха.

— Ну, то перевдягайся швидше й лягай. Я через кілька хвилин повернуся — заберу свічку. Тобі я її гасити не довірю. Ще будинок спалиш.

Коли Марілла пішла, Енн сумовито роззирнулася довкола. Чисто побілені стіни аж відлякували своєю голизною. Дівчинка подумала, що їм і самим, напевно, від цього було боляче. На підлозі теж не було нічого, тільки круглий плетений килимок лежав посередині кімнати; Енн таких досі не бачила. В одному кутку стояло ліжко — високе, старомодне, із чотирма низенькими темними виточеними балясинами. В іншому — той-таки трикутний столик, прикрасою якому слугувала товстенька червона оксамитова подушечка для шпильок, така тверда, що могла б зігнути найвідважнішу шпильку. Над ним висіло невеличке дзеркало, шість на вісім дюймів. Посередині між столиком і ліжком було вікно, запнуте білосніжною фіранкою; навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната немовби просоталася крижаним холодом, від якого дівчинку почали брати дрижаки, що проймали аж до кісток. Плачучи,