Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

кров од змія Веремія відібрало, зосталося лиш жовте озеро його жовчі. А довкола діти, як макові квіти, процвітають, в ручки плещуть та співають тисячами голосів:

— Слава тобі, князю, що звитяжив змія Веремія!

Подивився князь на тоте поле дітей загублених серед моря змієвої жовчі та й зажурився: хто тих дітей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цілому краю: лиш старі діди та баби, як гриби горбаті?!

Сів князь на коня і знов вертає в своє Поділля, у свій прекрасний Кам'янець. Вертає по людей.

І заграно, забубнено в княжім дворі рано:

— Збирайтеся! — кличуть княжі окличники. — Збирайтеся, хто хоче мати сад під виноград і землицю під ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Візьміть жінки-молодиці малих дітей годувати, черців і черниць — в школах научати, князеві на радість, а Русі на славу.

Через тридцять три дні і ночі йшли з дружиною з Подолля ґаздове руські синове, жінки і молодиці, черці і черниці за гори Карпати. І дав князь ґаздам триста сіл від Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби їх молодиці малих діток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькій горі по лівому боці Латориці, аби вони сих діток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечій горі по правому боці Латориці, аби їх у школі научали. А святому Миколаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, відпуст учинили від того часу до віка людям на радість, а Русі на славу.

І почало тоді те жовте море із змія під Мукачевом Латорицею у море відпливати, а з Дунаю в Чорнім Руськім морі потопати. А діти, як ярі квіти, ростуть, як бджоли, гудуть та співають пісень:

— Радуйся, радуйся, руська земле!

В'ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.

І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в'язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?

Змієва дочка

Жив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже:

— Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.

— Окрім жінки, усе дам! — каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!

От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.

— Я ж ваш син, — каже парубок.

Чоловік зрадів, а далі як заплаче!

— Чого ти, тату, плачеш? — запитав парубок.

— Та це я так! — одмовив батько.

От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже:

— Чому ж ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?

А то була та записочка, що в ній батько обіщався цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то заткнув записку у загату. Далі й каже син:

— Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.

Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.

Приїхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.

От змій зараз покликав того парубка та й каже:

— Щоб ти мені оцю ріку за ніч загатив і виорав, і пшениці насіяв, щоб пшениця виросла й поспіла, щоб ти її вижав, помолотив, перевіяв, помолов і щоб уранці мені булку приніс із неї!

Сумний вийшов парубок із хати і пішов до найменшої дочки, а та й пита його:

— Чого ти, Іване, такий сумний?

— Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!

— Не журись — все гаразд буде!

От, як полягали всі спати, дочка свиснула — прибігло два молодці. Вона й каже:

— Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи і щоб принесли мені з неї булку.

— Добре! — сказали молодці і позникали.

Прокинулась уранці дочка — коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той — змієві.

Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищить Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:

— Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!

Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:

— Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!

— Е, ні! Це ще трудніша. Кінь — то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе і вб'є! — каже змієва дочка.

Тоді подумала, а далі й каже:

— Та вже дарма, я поможу тобі!

Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:

— Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!

Молодці пішли, та зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели на конюшню.

От уранці змій покликав Івана та й каже:

— Ну, тепер же приходь до мене увечері!

Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:

— Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!

От зараз вони зібрались скоріше та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:

— Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.

І стала змієва дочка пшеницею, а