Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

Махмуд Алі нині вже в літах і, коли щиро казати, ненавидить тих, хто сміється з нього. Достаток, огрядність та успіх зробили його боязким: він боїться, щоб сусіди-гаптарі не відняли від нього його першості, й тому спекулює своєю популярністю та сміхом, хоч як ненавидить він свій власний сміх, хоч як смертельно обрид йому той сміх за всі ці довгі роки.

Коли б хто вслухався в його жарти, то з жахом помітив би, що це давно вже не ті веселі легкі каламбури, які були замолоду, а дошкульна кривава правда та глум, котрі Махмуд Алі вивергає на людей, і що блазнівська усмішка та кривляння тільки приховують справжню суть насмішок Махмуда Алі.

А так кожен, хто в спекоту проходить повз Махмудову майстерню, гадає, ніби веселий Махмуд Алі вдає з себе сонну рибину, яка лежить на осонні й кволо ковтає повітря. І перехожі сміються з потворної людини, що може й насправді в смертельному відчаї бореться з паралічем…

Само до цього найпопулярнішого чолов'яги з вулички гаптарів торговець збіжжям Абу-ль-Гасан віддав у науку свого маленького Гасана, бо думав, що те кий гладкий чоловік буде тендітному хлопчикові найласкавішим учителем.

Але чому в такого видатного майстра, як Махмуд Алі, учні ніколи довго не затримуються? Чому тікають один по одному і потім далеко обминають майстерню Махмуда Алі?

Коли б щось таке діялося в іншій майстерні, люди швидко дізналися б про причину. Але на Махмуда Алі ніхто навіть подумати не міг чогось лихого, і тому ніхто не вірив учням, коли ті скаржилися на знущання.

Проте правди не сховаєш. Ось уже третій рік гладкий тріполійський блазень Махмуд Алі б'є свого учня, але при цьому так блазнює, що кожен, хто йде вуличкою і бачить це, сміється від щирого серця.

Малий Гасан не втік, як його попередники. А тому що малий Гасан — це малий Гасан, то він і словом нікому не прохопився про ті збиткування.

Стусани сипалися на малого з ранку до вечора, бо Махмуд Алі бив Гасана ще й з цікавості: чи довго витримає це хирляве хлопчисько? Гасан дратував Махмуда своєю витривалістю, хоч саме через отаке завзяття Махмуд Алі зробив собі колись кар'єру. А щоб лупцювати хлопця, день у день була одна й та ж сама причина: страшенно пекло сонце і ніби плавило жирнючі Махмудові пальці, а масними та мокрими пальцями легко зіпсувати і візерунки, і матеріал татарський — щире золото.

На кому ж серце зігнати, як не на тому нікчемі Гасанові!

Але сьогодні надзвичайний день.

Малий Гасан має завдання — відрізати на зворотному боці Махмудового гаптування зайві золоті ниточки. Ти навіть не повіриш, скільки таким робом можна заощадити золота за рік! А жилет повинен бути готовий до одинадцятої години, і до полудня його треба однести до весільного будинку женихові — синочкові відомого на все місто єгипетського купця.

Малий Гасан, схилившись над гаптуванням, раптом зачув, як двоє перехожих на вулиці розповідають, що великий корабель з хлібом пройшов у затоку. Гасан стриже ниточки та й думає собі: «Ото Карембу розповідатиме ввечері, як воно там було!»

Гасан знає, що Карембу за кілька днів або тижнів попливе на тому величезному-величезному кораблі супроводжувати марабута, і мрії мало-помалу опановують його. Бо Гасан дуже любить мріяти про героїчні вчинки людей, хоч сам він ніколи не спроможеться бути героєм…

Аж раптом — гострі ножиці ненароком відстригли на звороті гаптування цілу основу візерунка…

Власне, це вперше Гасан зіпсував гаптування… Але цю жахливу дірку навіть найкращий майстер не встигне полагодити за ті дві години, що лишилися до приходу кравчика, який має в останню мить пришити гаптовані золотом пілочки до розкішного весільного жилета.

Малий Гасан скам'янів. Саме оцей жах і помічає Махмуд Алі.

— Ось тобі! Ось! — репетує він, кидаючи в дитину всім, що має напохваті.

Кінець кінцем, оскаженівши, він хапає мідного свічника й люто шпурляє ним у голову хлопчикові.

Хлопчик падає і зомліває…

Проте несамовитий Махмуд Алі певен, що хлопчисько прикидається, аби уникнути кари. Він люто б'є безвладне тільце ногою, аж воно викочується за поріг і, — немов сувій краму, падає з метрової височини. Бо на цій склепистій вузенькій вуличці гаптарів в усіх крамниць-майстерень, які не мають ані вітрин, ані бар'єрів, підлоги отак високо…

Але чи знаєш ти, яку пастку тоді наставив на Махмуда сам диявол?

Уже понад вісім років не ступала на вулички базарного кварталу цього великого міста нога Великого каді[13] турка Ахмеда-ефенді. Вчора на головному судовому дворі під час судового розгляду спалахнула запекла суперечка між двома експертами — оглядачами трупів. На вулиці ель-Тюрк умер хтось вельми багатий, і вмер дуже дивно. Найдивніше було те, що слідчі органи не знайшли в нього й копійки грошей. Отже, йшлося про те, на кого впаде підозра у грабунку, кого треба звинуватити й покарати, коли, хоч обіцяно винагороду, не знайдеться жодного свідка.

Це нарешті розворушило самого голову падишахового судового двору. І от сьогодні — вперше за час свого наймилостивішого підвищення — Ахмед-ефенді вийшов між люди. А за ним, звісно, — всі засідателі, писарі, оборонці, офіцери, судова варта, державні обвинувачі та родичі, котрі ніяк не могли дочекатися спадщини по багатому купцеві. А тому що найкоротша путь до вулиці ель-Тюрк пролягала повз вуличку гаптарів, то аллах волів так, щоб закатований хлопчик Гасан скотився до самісіньких ніг грізного падишахового судді.

«Бочка з салом», не тямлячи себе від люті, тримає в пазурах смертоносний свічник, а величезна нога, яка копнула дитину, ще стирчить з дверей крамниці…

З-під буйних, зрослих брів суворого представника падишахового правосуддя шугнули смертоносні блискавки.

— Убивця! — процідив крізь зуби Великий каді. — Схопіть його!

А сам хутко нахилився, щоб його не випередив хто з почту, й підняв забиту дитину. Наче бажаючи показати всім це бездиханне тільце, підніс його до свого обличчя й по хвилі моторошної тиші проказав:

— Перекажіть нещасному батькові, що тріполійський каді Ахмед-ефенді за цю невинну кров покарає, як того вимагатиме найвища справедливість!

Всі затамували віддих, немов цієї миті було оголошено смертний вирок. А тоді мовчазною стіною стали обабіч вулиці.

Великий каді Ахмед-ефенді тримає безвладне тіло на руках і йде серед тих, хто схиляє голову перед мертвою дитиною, потім простує багатолюдною вулицею, обабіч якої, мов колонада, застигли згорьовані люди…

В кінці вулиці здіймається величезна брама головного падишахового судового