Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

Абу-ль-Гасан дуже шанував одного з цих трьох. Вони навіть вважалися добрими приятелями. Ювеліра звали Афар, і, щиро кажучи, він був не дуже білий. Чорний пан Афар мав тонкі губи, ніс, наче дзьоб хижого птаха, й напрочуд глибокі, натхненні очі. Його дід був амгара з панівної верстви абіссінської імперії, а кожен амгара — шляхтич або вчений, воїн або митець. І пан Афар був теж неперевершений мастак у своїм ділі. Ти подивився б, яка ніжність спалахувала в його стомлених очах, коли він розглядав самоцвіт або оцінював рідкісну перлину! Ні, майстер Афар схиляє голову перед самоцвітом не заради грошей, а заради безсмертя мистецтва. Бо в тому камінні він утілить частку своєї мрії, і воно довгі віки славитиме Афара-митця.

Ось який був пан Афар, що до нього Абу-ль-Гасан привів у науку свого найменшого сина.

Якби то був не Гасанів син, пан Афар взагалі не звернув би на них уваги, а так він сказав:

— Поглянь, любий друже: мені дуже дорогий мій час, бо це кляте ремесло ось уже сорок років псує мої очі, і навряд чи багато лишилося в мене часу. А тоді вже в усьому Тріполі не буде нікого, хто міг би отак творити!

1 він показав здивованому купцеві чудовий рубін, а на тому рубіні — так майстерно вирізьблений вірш з Корана, що здавалося, ніби на камені розцвіла квітка жасмину.

— Ювелірного ремесла може навчити хлопця кожен, а ось такій штуці — тільки я. Гаразд! Коли побачу, що твоє дитя має хист, який варто розвивати, то на твою і на мою втіху зроблю з хлопця щось надзвичайне. Але хочу тебе попередити: і в нас, як і в твоїй торгівлі, — один тягає лантухи, другий рахує та записує їх, третій лічить гроші, а купити й продати тільки ти вмієш. Ось ти й багатий, і всі вважають тебе за хазяїна. Коли ж я за місяць прийду й скажу тобі, що не зможу навчити хлопця усього того, чого сам умію, то нехай іде вчитися на ювеліра деінде, й з нього вийде добрий майстер. Ти зрозумів?

Так воно й сталося. Малий Гасан не мав мистецького хисту, хоч був куди розумніший за однолітків.

Але кожна багата людина — дуже честолюбна. А коли та людина ще й батько, тоді його слава й честь — це його сини та їхнє майбутнє. Тож Абу-ль-Гасан віддав свого малого вчитися ремесла, яке в Тріполі дуже шанують, бо воно з давніх-давен годує десяток інших ремесел.

Йдеться про мистецтво гаптаря, позументника, про гаптування золотом, сріблом і шовковою заполоччю.

Одяг тріполійця має бути гаптований, черевички тріполійки мають бути гаптовані, гаптовані також чапраки й сідла, шкіряні подушки, пуфи та гаманці, жилети вилискують золотом і сріблом, а тюрбани поважних панів прикрашені мереживом з дорогоцінної золотої парчі ручної роботи.

Та всього тут і не перелічиш. Але ясно одне: жилет, гаптований золотом і сріблом, — річ чудова й страшенно дорога. Ось чому добрий гаптар — завжди поважаний, ніби він уже не який-такий ремісник, а найзнатніший пан. Бо ж самі пани відвідують його майстерню й просять, щоб він вигаптував їм на свій смак незвичайної краси жилет.

Славою найпершого гаптаря тішився саме Махмуд Алі. Хоч у кого спитай: «Де ти мрієш замовити собі весільний жилет?» Кожен скаже: «У Махмуда Алі». А чого? Адже на вуличці гаптарів у базарному кварталі, де це давне ремесло обжилося вже понад сто років, на тій склепистій вуличці, серед двохсот ремісників є принаймні з п'ятдесят, які теж гаптують чудові жилети та бурнуси для дженджиків і вельможного панства усієї країни.

Та головну роль тут відіграло не саме мистецтво, як у пана Афара, а дещо інше: пан Махмуд Алі огрядніший, мабуть, удвічі чи й утричі за всіх інших смертних у Тріполі, і, на диво, — попри свою огрядність, він в'юнкий, мов гадюка.

Його історія незвичайна, але саме вона й пояснює все. Махмуд Алі навчився шити не на вуличці гаптарів, а, мабуть, десь у приміському рові, коли зашивав собі штани, бо в подертих його просто не пустили б до брами порядного міста.

Отже, Махмуд Алі знав почім ківш лиха. А навчився він добре шити у підземеллі якогось кравчика, що лагодив лахміття бідняків.

Про цей розділ з життя Махмуда Алі ніхто нічого не знає. Може, Махмуд Алі прийшов до міста як син розбійника пустелі, котрого схопили стражники… Може, він сам багатів з великого шляху… В усякому разі, йому, мабуть, нічим було похвалитися. Подальше життя Махмуда Алі теж не зовсім ясне…

Люди пам'ятають, що до Тріполі Махмуд Алі прийшов з іншого міста й що тоді він був не такий гладкий, як тепер. Одне слово — ще в Тріполі він їв хліб з того, що демонстрував свою силу. Мірявся силою з рабами на перехрестях вулиць, грав на всяких інструментах, а коли це вже не цікавило глядачів, Махмуд Алі брався до чогось іншого.

Нарешті взявся й до гаптарства. На вуличці гаптарів жив ремісник Марак, дужий, як бик. Коли Махмуд Алі поборов його, то Марак узяв Махмуда до себе, щоб навчитися від нього якихось там трюків. Проте Махмуд Алі, що все своє мандрівне життя працював гірше за раба, зрозумів, що прийшов його час, і поки хазяїн-атлет навчився від нього підступних прийомів боротьби, Махмуд Алі встиг стати найкращим гаптарем.

Виявилося, що бути лише блазнем дуже сумно. Але бути блазнем і ремісником — це один з найкращих прийомів у боротьбі з долею. За кілька років усі вже знали, що гаптар Махмуд Алі — спритний, наче мавпа. І Махмудові Алі поталанило так, що люди ходили заради його штукарств аж на вуличку гаптарів.

Страхітлива Махмудова огрядність, що зростала з кожним роком його самостійного життя, не могла зашкодити Махмудовій популярності, але яка це мука, яка мука! Та Махмуд Алі добре знав, що таке злидні, і не піддавався. Адже кожен чекав від нього тільки жартів та кривляння. І Махмуд Алі жартував, ні разу не застогнавши в присутності гультяїв.

І всі звикли, що огрядний Махмуд Алі — веселий чолов'яга й найкращий товстун на землі. І не було людини, яка б повірила, що його страшенно мучить африканська спека. Такий огрядний, сидів він у майстерні, яка мала два метри завширшки та три завдовжки й виходила на вуличку, хоч і склеписту, але надто широку для того, щоб страшне сахарське