Роджер Желязни - Бог Світла

— Дякую тобі, але це не так. Я лише смиренний шукач істини, якому колись випала щаслива нагода підслухати бесіди мудрих. О, якби ж таку нагоду було мені даровано й тепер! Якби поблизу з’явився якийсь учитель або мудрець, я не завагався б пройти по пекучих жаринах, аби, вмостившися коло ніг його, слухати його мову й наслідувати його приклад. Якби ж то…

Він замовк, бо погляди всіх присутніх зненацька обернулися до дверей у нього за спиною. Не повернувши голови, він враз потягся і придушив жука, що принишк у нього під рукою. Хітинова спинка жука луснула і з неї виткнулися назовні два тонюсінькі дротики та грань маленького кристалу.

І тільки тоді Арам обернувся. Погляд його зеленого ока перескочив через ченців, що сиділи вряд між ним і дверима, і втупився в Яму: на тому були шаровари, чоботи, сорочка, підперезана паском, плащ, рукавички — усе червоне, а голова обмотана тюрбаном кольору крові.

— «Якби ж то»? — повторив Яма запитально. — Ти сказав «якби ж то»? Тобто в разі який мудрець чи аватара божества затримався тут поблизу, то ти хотів би з ним познайомитись? Ти про це вів мову, незнайомцю?

Жебрак підвівся з-за столу і вклонився.

— Я — Арам, шукач і мандрівник, попутник кожному, хто прагне просвітлення.

Яма не відповів на уклін.

— Навіщо ти називаєш своє ім’я задом наперед, Владико Оман? Адже всі твої слова і вчинки волають про те, хто ти є насправді!

Жебрак здвигнув плечима:

— Не розумію тебе. — Але посмішка знов набігла йому на уста й він додав: — Я той, хто шукає Шлях та Істину.

— Важко повірити цьому, бо ж я був свідком твоїх підступних зрад — принаймні впродовж тисячі років.

— Але так довго живуть лише боги, це про них ти говориш.

— На біду, так. Ти припустився непоправної помилки, Маро[18].

— Якої ж?

— Ти гадав, що тобі дозволять вислизнути звідси живим.

— Визнаю, я передбачав, що так воно й буде.

— Але не передбачив безлічі нещасливих випадків, які можуть спіткати самотнього мандрівника у цім дикім краї.

— Я здавна подорожую один. А нещасливі випадки завжди спостигали не мене, а когось іншого.

— Ти, мабуть, певен, що в разі твоє тіло тут загине, атман твій переміститься в інше тіло, приховане десь у надійному місці. Либонь, хтось розшифрував мої записи, і тепер такі штуки можливі.

Жебрак насупився, мов грозова хмара.

— Ти навіть не уявляєш, які сили тяжіють донині над цим монастирем, вони не допустять жодного подібного переміщення.

Вийшовши насеред зали, він заволав:

— Ямо, ти дурень, коли протиставляєш свою нікчемну, піду палу у вигнанні силу могутності фантазій Примарника.

— Може й так, вельможний Маро, — відповів Яма, — але я надто довго чекав такої нагоди, аби відкладати її на пізніш. Згадай мою обіцянку у Місті Жадань! Якщо хочеш, аби ланцюжок твого існування не урвався, то спробуй прослизнути в ці єдині тут двері, на порозі яких я стою. І ніщо за межами цієї зали не врятує тебе тепер.

Тоді Мара підняв руки — і повсюди спалахнули вогні. Все палало. Полум’я вихоплювалось з кам’яних стін, зі столів і мантій ченців. Дим здіймався валом і клубочився по всій залі. Яма опинився у вирі вогненної стихії, але не зрушив з місця.

— Це найліпше, на що ти спроможний? — спитав він. — Твоє полум’я всюди, але нічого не горить.

Мара плеснув у долоні, й полум’я щезло.

Замість нього вгору метнулася кобра, майже в два людські зрости завдовжки; похитуючи головою з розгорнутим як віяло срібним каптуром, вона зависла гаком, ладна кинутися на присутніх.

Яма не звернув на неї уваги, його похмурий погляд уп’явся тепер, мов жало чорної комахи, в єдине око Мари.

Кобра розтанула в повітрі насеред кидка. Яма ступнув уперед.

Мара відступив на крок.

Так вони і завмерли; їхні серця відміряли три удари, заки Яма ступив ще два кроки вперед, а Мара відступив назад. Чола обох зросилися потом.

Тепер жебрак ніби підріс, волосся його погустішало; він зробився кремезніший станом і ширший у плечах. Несподівана зграбність з’явилась у всіх його рухах.

Він відступив ще на крок.

— Так, Маро, перед тобою Бог Смерті, — процідив Яма крізь зціплені зуби. — Пропащий я чи ні, однак у моїх очах живе вічна смерть. І тобі доведеться зустріти їхній погляд. За спиною в тебе стіна, і тобі нікуди буде далі задкувати. Ти вже відчуваєш, як сили покидають твоє тіло, як починають холонути твої руки й ноги.

Мара вищирив зуби у відповідь і заревів. Шия його зробилась гладезною, мов у бугая, м’язи на руках — завтовшки з чоловіче стегно, груди випнулися барилом, ноги стояли, як могутні дерева в лісі.

— Холонути? — повторив він і розкинув руки. — Та цими руками я навіть велетневі хребет переламаю. А ти вже не бог, а просто викинуте падло, твого гніву забояться лише старі та немічні, а твій насуплений погляд здатен вибити дух хіба тільки з тварин безсловесних та людців нижчих каст. До мене ж тобі так далеко, як від безодні океанської до зірки в небі.

Руки Ями в червоних рукавичках метнулися, мов дві кобри, до горла Мари.

— То скуштуй же тої сили, над якою ти так глумишся, вельможний Примарнику! Ти напнув на себе личину могутності, нехай же вона тобі й поможе! Візьми гору наді мною не словами, а ділом!

Руки Ями міцно стисли йому горлянку, й обличчя в Мари, його щоки й чоло, розквітли вогнисто-червоними плямами. Око ось-ось вискочить з очниці, його зелений промінчик гарячково нишпорить довкола, шукаючи порятунку.

Мара впав навколішки.

— Годі, ясновельможний Ямо! — прохрипів він. — Чи ти хочеш заподіяти смерть самому собі?

Мара весь час змінювався, обличчя його розпливалося, наче віддзеркалення в неспокійному потоці.

Яма дивився згори й бачив своє власне обличчя, свої червоні руки, що вчепилися йому в зап’ястя.

— Ти впадаєш у розпач, Маро, тепер, коли життя покидає тебе. Адже Яма не дитина, що побоїться розбити дзеркало, яким ти став. Зроби останню спробу чи помри як людина — однаково кінець у тебе один.

Але Мара знову розплився й знову змінив свою подобу.

Цього разу Яма завагався й послабив хватку на горлі в Мари: йому на руки впали жіночі бронзові коси, померхлий погляд благав. Шию жінки прикрашало намисто з черепів із слонової кістки, ледь блідіше за її шкіру. Сарі в неї — кольору крові, а руки торкаються його рук — майже пестливо…

— Богине! — прошепотів Яма.

— Ти ж не вб’єш Калі… Дургу?.. — спитала