Роджер Желязни - Бог Світла

в темній мантії з ордену Ратрі. Той розшукав жерця й доповів йому. Жрець, бажаючи виставити перед богинею честивість її послідовників, звелів привести жебрака, нагодувати, вдягти в нове й надати йому келію, де той міг би жити, скільки забажає.

Жебрак прийняв їжу з чемністю браміна[15], але з’їв тільки хліба та фруктів. Він прийняв також темне облачення ордену Ратрі, відкинувши геть свою запилюжену хламиду. Тоді оглянув келію та свіжу спальну мату, постелену для нього.

— Вельми тобі вдячний, достойний жерцю, — сказав він гарним лунким голосом, куди міцнішим, ніж його хирляве тіло. — Вельми вдячний і благаю твою богиню всміхнутися тобі за твою доброту і щедрість, даровані од її імені.

Жрець і сам посміхнувся, не втрачаючи надії, що Ратрі промайне цю мить по залі й побачить його доброту і щедрість, даровані од її імені. Гай-гай, вона не з’явилася. Не багато хто з ордену богині бачив її наяву, навіть уночі, коли вона, в розповні своєї могутності, спускалася до них, бо лише ті, що носили шафранові мантії і чатували на пробудження Сама, могли впізнати її з обличчя. Вона полюбляла ходити по монастирі тоді, коли її послідовники бували на молитві або розходилися по своїх келіях на ніч. Вдень вона здебільшого спала, а коли й пройде повз них, то закутана в мантію. Про свої бажання і повеління вона сповіщала безпосередньо Гандіджі, голові ордену, який у цьому своєму циклі прожив уже дев’яносто три роки й був майже сліпий.

Отож і її ченці, і ченці в шафранових мантіях бажали її появи і прагнули сподобитися її милості. Казано-бо, що її благословення забезпечує майбутнє перевтілення у браміна. Один тільки Гандіджі про це не дбав, бо вже прийняв шлях остаточної смерті.

А що Ратрі не з’являлась, то жрець повів розмову далі:

— Я — Баларма, — мовив він. — Чи можу і я дізнатися про твоє ім’я, чоловіче добрий, і, може, про твою мету?

— Я — Арам, — відповів жебрак, — той, хто дав обітницю десять років жити в бідності та сім років мовчати. На щастя, сім років уже проминуло, тепер мені вільно висловити подяку своїм благодійникам і відповісти на їхні запитання. Я прямую в гори в пошуках печери, де зможу поринати в роздуми і молитву. Я, можливо, скористаюся з вашої люб’язної гостинності й залишуся тут на кілька днів, а тоді помандрую далі.

— Воістину то честь для нас, — проказав Баларма, — коли святий споборник побажає ощасливити наш монастир своєю присутністю. Ласкаво просимо. Якби тобі на твоєму шляху могло стати щось у пригоді, а ми могли б його тобі дати — будь ласкавий, скажи нам.

Арам утупився в нього своїм незмигним зеленим оком і проказав:

— Чернець, той, що перший мене побачив, мав на собі облачення не вашого ордену. — Кажучи це, він торкнувся темної мантії. — Я певен, моє бідолашне око угледіло якийсь інший колір.

— Так, — відказав Баларма, — то послідовники Будди знайшли в нас притулок, вони спочивають від своїх мандрів.

— Це й справді цікаво, — мовив Арам, — бо я хотів би побалакати з ними й, можливо, більше дізнатися про їхній Шлях.

— Ти матимеш добру нагоду для цього, коли зупинишся в нас на деякий час.

— Тоді я так і зроблю. А чи довго вони тут пробудуть?

— Не знаю.

Арам кивнув.

— Коли я зможу побалакати з ними?

— Вони зійдуться сюди увечері, в пору, коли всі ченці збираються разом і розмовляють про що завгодно — всі, крім тих, хто дав обітницю мовчання.

— Тоді я чекатиму цієї пори за молитвою, — мовив Арам. — Дякую тобі.

Вони вклонились один одному, і Арам пішов до своєї келії.

Увечері Арам навідався до ченців, коли ті зібралися для спілкування. О цій порі обидва ордени сходилися докупи і вели між собою бесіди. Сам не бував на них, не приходив і Тек, а Яма взагалі ніколи не з’являвся.

Арам примостився за довгим столом у трапезній навпроти кількох буддійських ченців. Якийсь час він розмовляв з ними про догмати і практику, про касту й віру, про погоду й буденні справи.

— Дивуюся, — зауважив він по деякім часі, — що члени вашого ордену зайшли так несподівано й так далеко на південь і на захід.

— Ми — мандрівний орден, — сказав у відповідь чернець, до якого він звернувся. — Ми йдемо, куди вітер віє. Простуємо за покликом наших сердець.

— У край, де іржаві ґрунти і не вщухають грози? А може, десь тут поблизу трапляється якесь одкровення, що могло б розвинути мій дух, якби відкрилося й мені?

— Весь світ — одкровення, — сказав у відповідь чернець. — Все змінюється і все лишається. День приходить на зміну ночі… кожен день різний по-своєму, але день — то є день. Майже все на світі — омана, однак форми цієї омани наслідують зразки, які є частиною божественної дійсності.

— Так, так, — перехопив його мову Арам, — на шляхах омани і дійсності я добре знаюся, а спитати хотів про те, чи не з’явився поблизу новий Учитель або чи не вернувся хто із старих, а може, був який божественний прояв, про існування якого було б корисно знати моїй душі, що прагне пізнання.

Кажучи це, жебрак скинув зі столу біля себе червоного жука завбільшки з ніготь великого пальця й заніс ногу в сандалії, ніби наміряючись роздушити його.

— Благаю тебе, брате, не чини йому зла, — втрутився чернець.

— Так їх тут повнісінько всюди, і Владарі Карми запевняють, що людина не може відродитися в подобі комахи, тому роздушити жука — то дія, що не обтяжить нічиєї карми[16].

— І все-таки, — заперечив чернець, — оскільки саме життя єдине, будь-яке життя є життя, у цьому монастирі всі сповідують вчення агімси[17] й не дають собі волі нищити бодай який його прояв.

— А проте, — заперечив Арам, — згідно Патанджалі, визначальним є радше намір, а не сам вчинок. Отже, якщо я убив не так з лихого наміру, як знічев’я, то я ніби й не вбивав. Признаюсь, я мав лихий намір, отже, якщо я і не вбив, то однаково на мене лягає тягар вини за той намір. Отож я міг би тепер наступити на жука і не став би від того гірший — згідно настанови агімси. Але оскільки я ваш гість, то, звісно, поважаю ваші звичаї і не вчиню такого. — Кажучи це, він відсунув ногу від комахи, яка уклякла непорушно, рудуваті вусики націлені вгору, мов антени.

— А він і справді вчений, — озвався один з ченців ордену Ратрі.

Арам