Роджер Желязни - Бог Світла

Невдовзі це сталося. Рев та полум’я сягали все вище й вище, аж Тек урешті зомлів.

Коли він опам’ятався, між ним і кам’яним виступом була тільки сіра мла, сіявся тихий дрібний дощ. На дні западини лишилася одна постать, і не було в неї ні рогів, ні зайвої пари рук.

Тек не ворушився. Він чекав.

— Це, — сказав Яма, простягаючи Текові аерозоль, — засіб, що відлякує демонів. Раджу тобі добре ним попирскатися, коли знову пустишся в мандри так далеко від монастиря. Я гадав, що тут не водяться Ракшаси[14], а то дав би його тобі раніш.

Тек узяв розпилювач і поставив перед собою на стіл.

Вони сиділи в покоях Ями за легкою трапезою. Яма відкинувся у кріслі, тримаючи Буддину склянку з вином у лівій руці та напівпорожню карафку у правій.

— Виявляється, той, на ім’я Ралтарікі, і справді демон? — спитав Тек.

— І так, і ні, — відповів Яма. — Якщо демоном ти називаєш лиху надприродну істоту, яка має могутню силу, свій життєвий цикл і здатність тимчасово набувати будь-якої подоби, — то відповідь буде «ні». Те, що я сказав — загальноприйняте визначення, але в одному воно невірне.

— О! В чому ж?

— Це не надприродна істота.

— А в усьому іншому?

— Відповідає цьому визначенню.

— Тоді я не розумію, яка різниця — надприродна то істота чи ні, коли вона лиха, має могутню силу, свій життєвий цикл і здатність змінювати личину коли і як заманеться.

— О, різниця велика. Така, як між незнаним і незбагненним, між наукою і фантазією — ось у чім суть. Чотири напрямки компасу — то є логіка, знання, мудрість і незнане, Дехто схиляє голову перед цим останнім. Інші рішуче прямують далі. Віддати перевагу одному з напрямків означає втратити з поля зору три інші. Я можу змиритися з незнаним, але ніколи не схилюся перед незбагненним. Чоловік, який обирає той останній напрямок, — або святий, або дурень. Не бачу пуття ні в тому, ні в тому.

Тек здвигнув плечима й сьорбнув вина.

— Ну а демони?..

— Збагнути їх можна. Я експериментував з ними багато років і був одним з тих Чотирьох, що спускалися в Пекельний Колодязь, — після того, як Тарака втік у Паламайдсу, рятуючись від бога Агні. Пригадуєш, адже ти той самий Тек з Архівів?

— Я був ним.

— Отже, ти читав про найперші контакти з Ракшасами?

— Я читав звіти тих днів, коли їх було приборкано…

— Тоді ти знаєш, що вони аборигени цієї планети й жили тут споконвіку, до появи Людини з загиблої Уратхи.

— Так.

— Вони створені радше з енергії, ніж із матерії. Як оповідається в їхніх власних легендах, колись вони мали тіла й жили у містах. Але пошуки власного безсмертя повели їх зовсім не тими шляхами, якими пішла Людина. Вони знайшли дорогу у вічність, навчившись існувати у вигляді стійких енергетичних полів. Вони покинули свої тіла, аби жити вічно як силові вихори. Але вони не є чистий розум. Вони забрали з собою своє «я», всю свою природу; народжені з матерії, вони зберегли жагучу пристрасть до плоті. Хоч вони й можуть на деякий час надати собі тілесної подоби, але не можуть вернутись у тілесну оболонку самі. Впродовж століть вони без мети никали по всьому світові. Поява Людини порушила їхній супокій. Вони заповзялися мучити чужинців, примарюючись їм у кошмарах. Ось чому демонів довелось подолати, зв’язати й запроторити в безодню під Ратнагарі. Ми не могли подужати їх усіх, але й не могли попустити, щоб вони й далі робили спроби заволодіти інкарнаційними машинами та позахоплювати тіла людей. Отож їх заманули до пастки, переловили й посадовили у величезні магнітні пляшки.

— Але Сам позвільняв багатьох із них, аби вони корилися його волі, — мовив Тек.

— Атож. Він уклав з ними угоду про кошмари й дотримується її, тому дехто з Ракшасів і досі никає по світу. З-поміж усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддхартху. А що дійсно пов’язує їх з людьми, то це одна спільна вада.

— Яка ж?..

— Вони запеклі гравці… Ладні грати на що завгодно і платити гральні борги — то для них єдина справа честі. Так і має бути, бо інакше вони втратили б довіру інших гравців і пoзбулиcя б чи не єдиної своєї втіхи. Могутність їхня була величезна, тому навіть принци грали з ними, сподіваючись виграти їхні послуги. Так пропадали цілі князівства.

— Якщо, як ти гадаєш, Сам грав з Ралтарікі в одну із стародавніх ігор, то які могли бути ставки? — спитав Тек.

Яма допив вино й знову наповнив склянку.

— Сам — дурень, — мовив він. — Але ні, він не дурень, він — гравець. Тут є все-таки різниця. Ракшаси орудують багатьма нижчими енергетичними істотами. А Сам за допомогою свого кільця нині верховодить гвардією з вогняних пломенів-елементалів, що їх він виграв у Ралтарікі. То смертельно небезпечні безмозкі створіння, в кожного — разюча сила грозової блискавки.

Тек допив своє вино.

— Але яку ставку міг зробити в цій грі Сам?

Яма зітхнув:

— Усю мою працю, всі наші зусилля протягом половини століття.

— Ти хочеш сказати — він поставив на кін своє тіло?

Яма кивнув.

— Людське тіло — то найбільша принада, яку можна кинути демонові.

— Навіщо Самові наражатися на таку небезпеку?

Яма втупився в Тека невидющим поглядом.

— Можливо, це єдиний для нього засіб зібрати докупи всю свою волю до життя, знову пов’язати себе зі своїм обов’язком — тільки так, ступивши на край прірви, кинувши на кін саме своє існування — разом з кидком гральних костей.

Тек налив собі ще склянку вина й вихилив її.

— Для мене це і є незбагненне, — мовив він.

Яма заперечно похитав головою:

— Ні, всього лише незнане, — поправив він. — Сам аж ніяк не святий, але й не дурень.

«Хоча від дурня не далеко втік», — нишком вирішив Яма і тої ночі попирскав засобом від демонів довкола монастиря.

Наступного ранку до монастиря підійшов невисокий чоловік, сів перед головним входом і поставив собі коло ніг карнавку для милостині. На ньому була нехитра поношена одежина з грубого брунатного полотна, що сягала йому до кісточок. Ліве око затуляла чорна пов’язка. Поріділе волосся було темне і дуже довге. Гострий ніс, мале підборіддя, довгі пласкі вуха робили його схожим на лиса. Цупка обвітрена шкіра, єдине зелене око, що, здавалось, ніколи не кліпало.

Просидів він так хвилин з двадцять, поки один із Самових ченців помітив його і сказав про це ченцеві