Роджер Желязни - Бог Світла

ліанах, у листі і травах, що стіною здіймались обабіч сліду, щебетали пташки. В їхню музику впліталось гудіння комах, а подеколи рикання або гавкіт. Вітер ворушив листя. Слід унизу круто звернув до галявини. Тек зіскочив на землю. Перебігши галявину, він знову поскакав по деревах. Тепер, як він завважив, слід біг уздовж гір, іноді трохи до них підступаючи. Десь далеко торохнув грім, а тоді знову повіяв вітер, ще холодніший. Тек розгойдався і стрибнув уперед, крізь мокре павутиння, налякавши птахів, які з оглушливим гамором здійнялися вихорами барвистого оперення. Людський слід і далі вів до гір, а часом неквапливо завертав назад. Раз у раз він стикався з іншими, глибоко вгрузлими в землю жовтими слідами, що розходились, перетиналися, бігли геть. Тоді Тек спускався вниз і досліджував те місце й заглибини на ньому. Ось Сам завернув сюди, зупинився напитися коло цього ставочка — тут, де жовтогарячі гриби витнулися вищі людського зросту й такі розлогі, що під ними кілька чоловік могло сховатися від дощу; далі Сам збочив он на ту стежку; а тут він зупинився зашнурувати сандалію, там — прихилився до дерева, де певно жила дріада…

Тек вистежував свою дичину — як він нишком подумав, — тримаючись на віддалі з півгодини, аби дати Самові повну волю іти туди, куди він намірявся, і робити, що душа забажає. Сяйво гарячих зірниць зависло над горами, куди Тек спрямував тепер свій погляд. Знову вдарив грім. Слід біг далі вгору, до підніжжя пагорбів, де ліс рідшав, і Тек поскакав на всіх своїх чотирьох поміж високих трав. Сам видирався неухильно вгору, і скелясті пролисини ставали все помітніші. Однак він пройшов цією дорогою, і Тек тримався його сліду.

Міст Богів, що мінився у високості усіма барвами квіткового пилку, зник, тільки-но хмари затягли схід густою пеленою. Зблиснула блискавка, і розкоти грому цього разу не забарилися. Тут, на белебні, вітер подужчав, трави стелились під ним, і холод враз пригнув Тека до землі. На нього впали перші краплі дощу, і він метнувся під захисток одного з кам’яних виступів, що тягся вузьким ледь скісним до завіси дощу бар’єром. Тек скрадався попід ним, а вода вже хлюпала мов з відра, і все довкола втратило барви, тільки-но зник останній острівець небесної блакиті.

Зненацька вгорі розлилося вируюче море світла і тричі хлюпнуло вогнепадами, які шаленим потоком ринули вниз, розбиваючись об чорний кам’яний зубець, що кривим іклом випинався проти вітру за чверть милі вище по схилу.

Коли зір у Тека прояснів, він дещо побачив і збагнув. Здавалося, блискавиці, шугаючи вниз, лишали по собі вогненні хвости, які зависали й колихалися в сірому повітрі; вони мерехтіли незгасними пломенями, дарма що на землю падала, не вщухаючи, злива.

Потім Тек почув регіт — а може, то у вухах йому залящало від недавнього грому?

Ні, то був регіт — оглушливий, нелюдський.

По деякім часі розлігся лютий рев. А тоді знову спалах і знову регіт.

І знов вогненна вирва зануртувала довкола кам’яного ікла.

Тек пролежав тихенько хвилин з п’ять. А тоді все почалося спочатку — дикий рев, за ним три сліпучі спалахи й гуркіт.

Тепер там з’явилося сім вогняних стовпів.

Може, ризикнути підкрастися ближче до цих прояв, обминувши кам’яний зубець з протилежного боку, і, підглядаючи згори, роздивитися, що там діється?

Та хай навіть йому стане хисту й сміливості це зробити, що, коли тут, як підказує йому чуття, замішаний Сам, чим зможе зарадити він, Тек, якщо навіть Просвітлений, і той не може упоратися з халепою?

Тек не знайшов відповіді, але незчувся, як рушив уперед, припадаючи низько до мокрої трави і збочивши круто ліворуч.

Коли він був уже на півдорозі до мети, все почалося знову, і вгору метнулося десять вогненних веж, мінячись червоним, золотавим і жовтим полиском; вони то вихилялися в боки, то шугали в небо з того самого місця, так ніби глибоко повгрузали в землю й намагалися вихопитися з неї.

Мокрий, хапаючи дрижаки, Тек зігнувсь у три погибелі, зважив свій запас мужності й визнав, що він мізерний. Але не відступився, а кинувся вперед і пробирався до того дивовижного місця, аж поки опинився напроти, а затим проминув його. Піднявшись вище, він опинився серед нагромадження валунів. Радий, що знайшов такий захисток і що його не видно знизу, просувався дюйм за дюймом, не спускаючи очей з кам’яного ікла. Тепер він побачив, що під тим іклом зяє западина. На дні западини була темна суха печера, а в ній дві постаті стояли навколішки. «Святі люди на молитві?» — подумав він.

І тоді це й сталося. Страхітливий спалах, якого Тек ще зроду не бачив, пробіг по камінню знизу вгору — не відразу і не вмить, а, здавалося, з чверть хвилини звір з вогненним язиком лизав камінь, лизав і гарчав.

Коли Тек розплющив очі, то нарахував уже двадцять вогненних веж.

Один із святих молільників нахилився вперед, жестикулюючи. Другий зареготав. До Тека долинули слова:

— Очі змії! Тепер моє!

— Скільки числом? — спитав другий. І Тек упізнав голос Сама Великодушного.

— Удвічі більш або нічого! — проревів другий, теж нахилився вперед, потім назад — з такими точнісінько жестами, як Сам.

— Ні-на зі Срінагіна! — заспівав він, погойдуючись, і знову зажестикулював.

— Священна сімка, — тихо сказав Сам.

Другий ревнув.

Тек заплющив очі й затулив вуха, чекаючи того, що мало статися. І він не помилився.

Коли полум’я та гуготіння вщухли, Тек позирнув униз, на страхітливо-сліпучу картину. Він навіть не дав собі клопоту підрахувати, бо й так було ясно, що у повітрі висить тепер сорок вогняних стовпів, поширюючи нестерпне сяйво — їх стало удвічі більше.

Ритуал тривав. Залізне кільце на лівій руці в Будди світилось своїм особливим блідо-зеленим світлом.

Тек знову почув слова:

— Удвічі більш або нічого!

І відповідь Будди:

— Священна сімка.

Цього разу Тек подумав, що то гора під ним розкололась. Йому здалося, що залишкове відображення спалаху відбилося на сітківці його очей навіть крізь стулені повіки. Але він помилився.

Коли розплющив очі, то побачив ціле військо сліпучих громових блискавиць. Їхній блиск впинався в мозок, і Тек прикрив очі, аби роздивитися, що там унизу.

— Може, годі, Ралтарікі? — спитав Сам, і яскравий смарагдовий промінь заграв на його лівій руці.

— Іще разок, Сіддхартхо. Удвічі або нічого.

Дощ на хвильку вщух, і в немилосердному сяєві вогненних прояв на схилі гори Тек побачив, що в істоти на ім’я Ралтарікі — голова водяного буйвола і ще одна пара рук. Він затремтів, затулив